Чому повернення Навального в Росію таке важливе для України
Треба нині забути про «Крим-не-бутерброд» – і реально допомогти росіянам знести Путіна. Це наша власна – очевидна зацікавленість
Олексій Навальний – лише повернувся у Росію – уже запроторений на 30 діб за грати. Причина – сміхотворна: перегляд умовного терміну за однією з сфабрикованих справ щодо нього на реальний. І лише там Навальному світить п’ять років у колонії. Тобто це – гарантований пропуск президентських виборів 2024-го, коли Путін може знову піти на якийсь там свій вже термін, та й парламентських 2021-го. Втім, пан Навальний і так не має права в них брати участь через наявність умовних термінів. Але його отруєння у серпні та усе, що сталося після із викриттям його реальних отруйників, перетворило Навального на крупну політичну фігуру міжнародного масштабу. І Україні з цього є прагматичний зиск, яким не скористатися, то буде печерною дурістю. Розберемо по пунктах.
Пункт перший: Росія – не пусте місце
Є така в нас думка, що ходить блогосферою, що Росія – це дикий ведмежий край, говорити там із кимось не має сенсу, Мордор – ну і все це в багатьох варіаціях. Що домовлятися там ні з ким – годі й намагатися, що потрібна стіна назавжди і т. ін.
Виглядає це заманливо: от ми такі європейці вже, а там – немиті мокшани, наскрізь просякнуті пропагандою. От якось ті, хто таке пишуть у соцмережах та на різних сайтах, забувають, що таке є довге перебування особистості в ідеологічній обробці, в лещатах інформаційного вакууму, в умовах пропагандистської істерики, та ще й на тлі економічного зростання завдяки дорогим нафті та газу. А саме так було в Росії з початку нульових і практично до тих пір, коли стали очевидними економічні негаразди після введення санкцій. Чи багато за таких умов виросте опозиціонерів чи людей нонконформістського напрямку? Ну, небагато. Це ж не Україна, де й опозиція завжди була, причому різна, та й ЗМІ поділялися на провладні та опозиційні, чи взагалі – незалежні. Тобто, звинувачувати росіян, що вони достатньо довго були лояльними до режиму – це просто емоції.
З 2014 року, цілком обґрунтовано, в Україні поселилася ненависть та недружелюбність до Росії. Окупація Криму та Донбасу, війна на Сході – це не можна і не треба вибачати саме Росії, її керівництву та й тим 86% росіян, які біснувалися з нагоди війни проти України. Але поступово у нас така ідеологема виникла – Росію взагалі не помічати, ніби от нема її і край – і все, що там відбувається, має бути Україні та українцям байдуже, нехай взагалі та Росія розвалиться чимшвидше. Але ж – не розвалюється, більше того – що за Порошенка, що за Зеленського – торгівля із державою-агресором не припиняється. Отже, щось з цим якось не так? Чи ми щось пропустили?
Під розмови про стіну та ігнорування Росії не можна забувати, що у полоні останньої – наші громадяни та території. Коли почитаєш деяких активістів ФБ, то може скластися враження, що для них міфічна «справжня українська Україна» куди важливіша за Україну, яка є, і яка визнана світом.
Якщо в Україні є тверезомислячі державники, то вони точно мають розуміти, що чекати дива, що Росія сама піде та відчепиться, марно. Як марно говорити в середній перспективі про військовий варіант повернення наших територій. І поки Крим та частина Донбасу окуповані – все, що відбувається в Росії, для нас є важливим принципово.
Пункт другий: Навальний – не пусте місце
Є ще один цікавий момент: забагато в нас з’явилося «експертів» та «спеціалістів», що або у сучасній Росії не бували дуже давно, або й взагалі не бували (ви, мабуть, знає декількох таких фейсбучних діячів особисто), але – теревенити про Росію та її політику це їм не заважає. От саме це знову та яскраво проявилося в історії з Навальним. Мовляв: та хто він такий, та що він може, та яку реальну шкоду він завдає режимові Путіна? Це вже не кажучи, про позбавлене, якщо розібратися, жодного сенсу визначення про «Крим-бутерброд»…Звісно, в Росії майже нема публічної політики. Але саме Навальний спромігся нав’язати себе російському режимові в якості реального опонента.Судіть самі по цифрах: в 2020 році про його існування знали 78% росіян, 20% – схвалюють діяльність (2019-го таких було лише 9%), популярний Навальний здебільшого серед молоді – 30% виборців віком до 24 років йому симпатизують, ще 25% – у віці до 40 років. Так, в нього при цьому високий антирейтинг – 50% його діяльність не схвалюють (усі дані – «Левада-центр», опитування жовтня 2020 року). Та будемо відверті – ніколи б за поверненням «пустого місця» не спостерігали б одночасно 550 тисяч осіб у неділю, 17 січня – а цей рекорд був зафіксований YouTube.Підсумуємо: в умовах відкритої диктатури Путіна є політик, який привертає до себе увагу майже кожного п’ятого виборця, причому – здебільшого молодого виборця. В умовах диктатури це мало? Це нічого не значить? А нумо згадаємо наші приклади, з українського політичного минулого. Ну от, наприклад грудень 2002-го, коли глава Адміністрації президента Кучми пан Медведчук говорить крилату фразу: «Влада зараз сильна як ніколи». А потім – він же – влітку 2004-го заявляє – «Ющенко ніколи не стане президентом України». Ющенко, до речі, тоді був лідером опозиції, його стартовий рейтинг був теж десь близько 20%, трохи більше. І де був пан Медведчук із своєю переконаністю через півроку? Ну, звісно, то були українські 20%, а тут – російські. І тим не менше.
Чи – знову українська історія 2011 року: президент – на той момент Янукович – саджає лідера опозиції Тимошенко до в’язниці. Вона могла поїхати закордон, але – принципово сіла. Чим і почала зворотній відлік часу президентства Януковича, що закінчився на Євромайдані в лютому 2014-го. Але – ані Тимошенко, ані Янукович, ані майбутні лідери Євромайдану і гадки не могли мати як швидко все може змінитися.
До чого ми все це? А до того, що оце повернення Навального з трагіфарсом щодо зміни аеропорту прибуття (і практичного паралічу усіх польотів над Москвою. – Авт.), всім очевидна роль ФСБ в отруєнні, всі ці «карні справи» проти Навального – це все свідчення початку кінця російського політичного режиму. Тобто, Путін і компанія перейшли межу, за якою – розрив із Заходом в принципі – дуже вірогідне остаточне припинення таких проектів як «Північний потік-2», нові санкції, аж до повторення рейганівського сценарію економічного удушення СРСР. І зроблено це буде за активної участі саме Навального. Ні, далеко не факт, що саме Навальний – це новий майбутній президент Росії. Але його особиста роль в розхитуванні путінізму – безсумнівна.
Це розхитування та крах режиму не може бути одномоментним – це справа декількох, якщо не багатьох років – але процес пішов і вже пішов незворотно. Як сказав колись лідер найбільшої ліберальної російської партії «Яблуко» Григорій Явлінський про зміну політичного режиму в Росії: «Може скластися так, що в нас не вийде? – Може. Але свою частину роботи ми маємо виконати!». Навальний або стане символом, але не отримає бажаної влади (як Юлія Тимошенко 2014-го), або лідером зміни влади в Росії – і тоді вже перед ним постануть дуже серйозні виклики. Сьогодні іншої консолідуючої фігури в російського протесту нема, і навіть з-за грат свою місію він виконає – це вже доведено його політичною біографією. А «в.о.» головної фігури протесту має усі резони взяти пані Юлія – дружина Олексія Навального. Ну, будь які аналогії – що українські, що білоруські – кульгають, але все ж таки…
Пункт третій: Що важливе саме для України в цій всій історії?
А що ж нам з цієї російської історії? А нам – уважно спостерігати та допомагати росіянам у боротьбі проти Путіна та його режиму. Своїми, скажемо так, «шинами»: ідеями, думками, технологіями, формами протесту, досвідом боротьби. Навіщо?
А тому що – ми пам’ятаємо та ніколи не відмовимося від Криму та Донбасу та наших громадян у фактичному полоні. А їх повернення реально можливе тільки після або відходу Путіна від влади, або – його повалення.
Чому особисто Путін? А тому, що Крим, як і війна на Донбасі – це його особиста шизофренія та ідея-фікс посісти місце «собирателя земель руських» у підручнику історії. Він сам ніколи не відмовиться від цього добровільно, навіть якщо увесь світ припинить купувати нафту і газ у Росії. Не вірите? – а згадайте його ж слова про те, що буде у разі обміну ядерними атаками: мовляв, ми з вами – у рай, а вони всі просто поздихають. Для нього все, що відбулося після 2014-го – це глибоко особиста історія про власну велич. І без усунення його особисто від влади – справді, усі розмови з Росією безглузді.
А ось говорити із наступниками Путіна – а хто це буде, повна загадка – Навальний, чи той же Мєдвєдєв – існують й такі прогнози-припущення. (до речі, уявіть собі, що 2014-го президент РФ – Мєдвєдєв, а не Путін. І Путін – не всесильний глава уряду. Схоже, ситуація б розвивалася не так, бо як не крути, Мєдвєдєв не кгбіст, він взагалі з іншого покоління), чи якийсь невідомий нам поки що персонаж – всі ці люди не зв’язані із війною проти України особисто. Ба більше – ця війна заважає, не тільки їм, а й усій російській еліті, яка потерпає під санкціями. І тому розмова з такими наступниками буде вже зовсім іншою та вестися вона має в іншому тоні. Особливо, якщо зараз, внаслідок посадки Навального, санкції будуть посилені. Росія після Путіна буде ще слабкішою апріорі. І цим Україні треба прагматично скористатися.
Звідки взявся коронавірус: у США дізналися про нульового пацієнта з Китаю