Моїй доньці 2. 5 роки. Останнім часом я все частіше починаю шкодувати, що народила її. Я зустрічалася з одруженим чоловіком, у якого в шлюбі не було дітей. Він був в повній впевненості, що проблема в ньому. Говорив, як хоче рідних дітей, що пішов би від дружини, якби я народила. І тут сталося диво – я завaгiтніла. Він пішов, але від мене!
Я дуже хотіла дитину і, природно, я її залишила. Народилася дівчинка. І тут почалося моє пекло. Я зрозуміла, що я її не люблю. Я годувала її гpyдьми, доглядала, міняла памперси, купала, вела себе, як всi. Але в душі, в душі не було тієї любові, про яку пишуть.
Мама говорила, що потерпи, буде легше. А мені здається, що все гірше і гірше. Спочатку були проблеми з горщиком, вона не хотіла на нього сідати. Могла сидіти на ньому 10 хвилин, потім встати і через 3 секунди наробити в штани. Це мене виводило з себе, я бuла її, думаючи, що це допоможе.
Тепер проблема з тим, що вона просто не хоче говорити. У неї є всі звуки, вона каже деякі слова, але повторювати слова вона не хоче. Вона не розуміє кольору. Вона не може сказати чи пояснити, чого вона хоче. Не розуміє елементарних речей, таких як не можна малювати на стінах, через що частенько я кричу на неї. Я не можу змиритися з думкою, що моя дитина просто тупa! Вона закочує істерики з кожного приводу.
Я все більше переконуюся, що починаю її ненавидіти. Був такий момент, що я їхала від неї на 3 дні. Я не скучила, мені було без неї так добре. Мені здається, вона моя помилка. Я живу з батьками, дай Бог їм здоров’я, і з дочкою. Якби не було засудження з боку родичів і батьків, я б, швидше за все, віддала дитину в прийомну сім’ю, знаючи, що з нею все буде добре. Мама каже, що вона ще маленька, і скоро буде легше. Тільки щось це «легше» десь загубилося.
Можете мене засуджувати, але я написала, як є. Повірте, мені дуже нелегко жити з думкою, що я не люблю свою дитину.
Українці у сльозах схилили голови: скільки мирних людей загинуло через війну – оприлюднено цифру