Людина, яка ніколи не припиняє працювати над собою і своїми творами, мандрівник, інженер, автор низки українських бестселерів Макс Кідрук розповів “Українському інтересу” про свій восьмирічний шлях становлення, формулу успіху, “зради і перемоги” в українському суспільстві, а також, чому він хоче знищити декілька своїх книг.
“Ти маєш бути кимось перед тим, як стати автором”
Коли ти захотів стати письменником?
Досить давно. Мій батько також був письменником. У нас вдома є величезна бібліотека. Я читав багато книжок різних авторів і, власне, про авторів. Зокрема, про життя Джеральда Даррелла, як він мандрує, потім видає книги, заробляє кошти і знову вирушає у подорож. Тому це бажання сягає ще дошкільних років, але вперше усвідомлено я задумався над кар’єрою письменника на другому курсі університету. Саме тоді й почав писати, розвиватися, працювати над собою, вдосконалювати стиль, щоб у майбутньому бути не інженером, а письменником.
Але все ж, ти закінчив технічний інститут?
Так, куди від цього дінешся? Ти не можеш стати відразу популярним автором, який отримує великі гонорари. Звичайно, в укрсучліті є Любко Дереш, хоча це радше виняток, який підкреслює загальне правило. Загалом це неможливо, над цим потрібно працювати довго, мати “фінансову подушку”, яка б тримала тебе на плаву у перші роки творчості, коли гонорари нікчемно малі, попри відносну популярність.
Чи допомогла тобі інженерна професія у письменництві?
Однозначно так. Зараз мова не про технічний аспект. Будь-яка професія робить автора кращим, адже він має знати, про що писати. Якщо водопровідник захоче стати автором, то йому треба писати про водопровідника на космічному кораблі, який ремонтує космічні туалети. Бо він знає про це краще, ніж будь-хто інший. Я зараз не вульгаризую, ні. Ти маєш бути кимось перед тим, як стати автором. Моя освіта дала мені розуміння про науковий метод: як шукати інформацію та бути скептичним до неї. Це допомагало раніше, зараз і буде допомагати у майбутньому.
Коли ти подавався на грант у Швецію, чи був впевнений у своїх силах?
Так. Для чого орієнтуватися на щось, якщо відразу заряджаєш себе на поразку? Звісно, я не був упевнений, що мені його дадуть. І був дуже радий, коли все ж його отримав. Це у багатьох аспектах змінило моє життя. Як показав далі розвиток подій, то був важливий крок до того, ким я став зараз. Хоча тоді я так не думав.
Чи відрізняється, і чим власне відрізняється вища освіта в Україні та закордоном?
Яка ситуація в українських вишах зараз, я не знаю, бо вчився давно (13 років тому). Тоді мені дали хороший базис. У ті роки спеціаліст зі знаннями фундаментальної фізики та вищої математики був на голову вищий за своїх іноземних однолітків. Проте нам не розповіли, як застосувати це у житті. Мова не про теорію і практику, я про будь-яке застосування знань – як їх комерціалізувати, як зробити їх своєю професією. Вища освіта закордоном більш адаптована до життя. Якщо ти реально хочеш бути успішним, то не можеш бути просто інженером. Доводиться бути ще й менеджером, планувальником, проект-менеджером самому собі.
Що може змінити цю ситуацію? Чи людина сама має сприяти цьому?
Власне. Має прийти президент, прем’єр-міністр, міністр освіти і все змінити? Одна людина прийде і все змінить? Серйозно? Це постулати “ленінізму” та “марксизму”. У країні повинні відбутися загальні зміни, насамперед, у розвитку економіки.
Що ти маєш на увазі?
Наприклад, підприємець вимагає від свого працівника певних знань, але за них пропонує високу зарплатню. Це мотивація для ініціативних людей, які прагнутимуть самоосвіти та зміни освіти зсередини. Проте, якщо студентів влаштовує давати хабарі, а викладачів – їх брати, то проблема не в системі освіти, а у тих, кого вчать. Нині молодь не бачить зв’язку між тим, як ти вчився у школі, універі та подальшою зарплатнею. У голові молоді повинен будуватися логічний ланцюжок: ти класно вчишся у школі, успішно в універі, то отримаєш у п’ять разів вищу зарплатню від тих, хто так не робив.
“В Україні зараз багато вільних ніш для самореалізації”
Зараз у соціум люблять закидати тезу про зраду. Ти багато подорожуєш, спілкуєшся з людьми на презентаціях. Чи відбуваються зміни?
Зміни є, і лише сліпий їх не бачить. Якщо за “зрадою”, то це не до мене. Я терпіти не можу людей, які звинувачують владу. Я розумію і усвідомлюю ситуацію в країні: бюрократію і корупцію. Але це не влада має будувати нормальне суспільство, а суспільство має будувати владу. Я думаю, що зміни є. Саме формулювання “я не можу знайти роботу” – це надто слабке виправдання. Ти маєш робити і розвиватися сам. І коли ти вийдеш на ринок, то це оцінять потенційні клієнти, або тебе знайде роботодавець, який віддаватиме тобі частину прибутків, щоб ти почувався нормально.
З чим це пов’язано?
Неспроможність людей змінитися, підлаштуватися – це проблема у них самих, а не країни. Так, є об’єктивні фактори, але я б не драматизував. У нашій країні, якщо людина хоче, то зароблятиме. Окрім того, ми розвиваємося. В Україні зараз багато вільних ніш для заробітку, аніж у давно сформованій Швеції чи навіть Польщі. Там усі ринки – поділені, тренди – визначені. І коли ти маєш чудову ідею, тобі важко пробитися через конкуренцію. На мою думку, люди, які горланять про те, що немає роботи і можливостей себе реалізувати, мають подивитися у дзеркало.
А хто формує у людей таку думку?
Як на мене, це похмілля після “совка”. Люди звикли не мислити креативно, дбати про завтрашній день, адже хтось прийде і зробить це за них. Тобто хтось дасть тобі роботу, на якій ти не будеш нічого виробляти, а будеш просиджувати весь день у кріслі, і отримувати за це зарплатню. Так не працює, весь цивілізований світ функціонує інакше. Це постсовковий синдром орієнтування на легшу роботу і більші прибутки. Це відсутність розуміння наявності зв’язку між важкою роботою, докладеними зусиллями та отриманим результатом. Цього немає в українців. Це і є нашою найбільшою проблемою.
Це можна якось змінити, зокрема, за допомогою книжок?
Так, і книжок також. Значно більше на це впливатимуть історії успіху, тобто історії людей, які починали з нічого і досягли чогось. Зрештою, я кажу і про себе. Зараз я заробляю на життя лише літературою, тобто не займаюся більше нічим окрім неї, навіть написанням статей. Бо мені впродовж двох з половиною років це не потрібно з фінансової точки зору. Чи було легко? Ні. Це зайняло у мене вісім років. Увесь цей час я ретельно планував, що я роблю, що читаю, скільки пишу, їм, сплю. Я зважував усі аспекти та аналізував, чи роблять вони мене кращим автором. Щоб бути сьогодні там, де я є.
Яка твоя формула успіху?
Я відповім на це одним словом – дисципліна. Д – дисципліна. Немає якогось одного алгоритму. Для мене успіх не є спалахом чи вибухом. Такі історії справді трапляються, але вони – нестійкі, та швидко згасають. Для мене успіх – це повторення одноманітних дій, на якомога якіснішому рівні, на якомога тривалішому відрізку часу. Це і є формула успіху.
А які твої правила життя?
Висипайся, пиши кожного дня, багато читай, думай, редагуй, ігноруй шум, не вживай багато алкоголю, слідкуй за здоров’ям, будь активним, займайся спортом. Роби це кожного дня.
“Автор має бути активним”
Чи важко бути письменником в умовах укрсучліту?
Цьогоріч я був на літшколі у Карпатах, яку організував Цент літературної освіти. Багато відомих українських письменників казали, що зараз дуже гарний час, щоб починати. Молодим літераторам зараз значно легше, ніж було мені вісім років тому.
Як ти думаєш, від чого це залежить?
Зміни все ж відбуваються. Наприкінці 90-х український письменник вважався крутим, якщо продавав за рік 1000 примірників. Минулоріч “Не озирайся і мовчи” вийшов першим накладом – 8 тисяч, і під час туру презентацій видавництво додрукувало ще 7 тисяч. Така ситуація не тільки зі мною, а й зі Сергієм Жаданом, Люко Дашвар та іншими. Ринок став ширшим, що дозволило видавництвам вкладати гроші у «no name» авторів, тобто непопулярних, досі невідомих. Це значно спростило роботу для новачків.
Соліст гурту “Фіолет” Сергій Мартинюк в інтерв’ю сказав мені, що не купує книжки невідомого для нього автора, адже йому важливо знати біографію письменника.
Це абсолютно нормальний підхід. Саме тому у початківців тиражі значно мені, ніж в авторів, які стали брендами. Автор має довести, чому його мають читати. Скепсис – це нормальна реакція від потенційного читача. Автор має бути активним: давати інтерв’ю, їздити у тури, робити презентації, реагувати на відгуки у соцмережах. Тоді щороку читачів ставатиме все більше і більше, дійде до того, що твої видання читатиме навіть Сергій Мартинюк.
Шанувальники питають, коли буде третя частина “Бота”?
Це була слабенька книжка, посередній плоский, фантастичний романчик. Я б волів, щоб його не існувало. Я розумію, що це звучить дивно, і без нього не було б мене. Проте, якби його не існувало, було б краще. Він ні про що. Там є екшн і ніби класний сюжет, але це все “понти”. Водночас він ніколи й не мав високих рейтингів продажу. “Не озирайся і мовчи” за рік розійшовся удвічі більшим накладом, ніж “Бот” за усі роки видання.
Чому ти перестав писати тревелоги?
Бо це шлях у нікуди. Скільки їх було? П’ять чи шість? Це не література, як і “Бот”. Тревелог, як жанр, має вузькі межі, і автор не має права їх порушувати. Парадокс тревелогу у тому, що ти пише про себе, але не розкриваєш себе, як письменник. Я писав їх тоді, коли це було актуально. Адже я з того покоління, що не всотувало у себе такі поняття як хостел, лоукост, каучсерфинг. Зараз про це в Україні знають усі, коли я від’їжджав у Швецію, то не уявляв, що таке взагалі існує. Що за нуль крон можна полетіти зі Стокгольма до Венеції. І, так, книжки про Острів Пасхи і Мексику для мого покоління були вау, а зараз майже кожен може поїхати. Тревелоги вбили глобалізація та інтернет.
Але ти не припинив подорожувати.
Так, щоб не повторюватись у своїх історіях. Я шукаю нові місця, типажі, персонажі. Власне подорожі у цьому дуже допомагають.
Подорож, яка тобі найбільше запам’яталася – це…?
Мексика звичайно. Я летів сам, вперше за океан, у країну, мови якої не знаю. Тоді я зрозумів, що світ значно менший і кращий, ніж мені здавалося. Потім був Острів Пасхи – значно більша авантюра, але тоді я знав, що роблю.
Як письменнику не стати банальним? Часто закидають, що ти буцімто штампуєш свої книжки?
Я раджу людям прочитати “ДЕ НЕМАЄ БОГА”. Це не фантастика, не містика. Це гостросюжетний роман. І я такого точно ще ніколи не писав. Якщо після прочитання цієї книжки у когось виникнуть сумніви, то най ця люди прийде на презентацію, і ми все обговоримо.
Що є найбільшою радістю для автора?
Якщо ввести хештег книжки у соцмережі, можна відстежити відгуки на неї. Мені дуже приємно, що люди акцентують увагу на тих аспектах, на яких я і хотів.
Що для тебе український інтерес?
Це робити свою роботу. Відверто скажу, що це не моя фраза. Вона належить моєму улюбленому тренеру з американського футболу – Білла Белічика (Do your job – оригінал). Але саме вона найточніше пояснює це поняття.
Спілкувалася Катя Пташка, “Український інтерес”
Ноги майже не ходять: у мережі показали хворого Путіна. Карма у дії