Головна тема освітньої публіцистики останнього тижня – обговорення результатів Міжнародного дослідження якості освіти PISA (Program for International Student Assessment). На цю тему написано вже чимало, і нерідко – у галасливій малоконструктивній формі.
З оприлюднених даних вбачається, що у 2022 році українські учні продемонстрували гірші результати, аніж у 2018 році; гірші результати, аніж учні переважної більшості країн ОЕСР; гірші результати, аніж середньосвітові.
Основною причиною, скоріш за все, є суттєві перерви у навчанні, що зумовлені спочатку пандемією, а згодом – широкомасштабною агресією російської федерації. Мабуть, інтуїтивно це відчувають всі. Але є також і інші причини, частина з них наведена у документі «Національний звіт за результатами міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022»:
значно менші, аніж в розвинутих країнах, освітні витрати (в перерахунку на одного учня). У 2019 році 43 країни з високим рівнем доходу (за класифікацією Світового банку) витрачали на одного учня за період його навчання з 6 до 15 років в середньому 114 тис. дол. США, а Україна витрачала менше 40 тис. доларів (за паритетом купівельної спроможності), тобто майже втричі менше;
брак навчальних матеріалів –підручників, комп’ютерів, лабораторного обладнання (на це вказали керівники закладів, у яких навчаються 75% учнів, що взяли участь у дослідженні);
низька якість наявних навчальних матеріалів (70%);
брак освітньої інфраструктури – відсутність сучасних навчальних корпусів, спортивних майданчиків, інженерних мереж (52%);
низька якість освітньої інфраструктури (45%);
брак або низька якість цифрових ресурсів (75%);
суттєвий дефіцит педагогічних кадрів (на це вказали 30% керівників шкіл);
неналежна або низька кваліфікація педагогічних кадрів (на це вказали 22%);
падіння рівня охоплення учнів дошкільним навчанням.
Вважаю, немає сенсу ретельно описувати причини погіршення результатів українських учнів – про це кожен охочий може прочитати сам.
Проте є один феномен, про який варто згадати окремо. Дослідження PISA оцінює не лише знання, а в першу чергу компетентності. Не просто вміння рахувати, читати або писати, а здатність до вирішення певних нестандартних задач (оптимальне розміщення меблів у кафе, пояснення взаємозв’язку природних явищ, розуміння та тлумачення прочитаного тощо).
Вважається, що однією з причин низьких результатів українських школярів є невміння (або недостатнє вміння) застосовувати отримані на уроках «книжні знання» для вирішення «практичних кейсів».
Це припущення виглядає обґрунтовано, якщо врахувати, що у освітніх рейтингах Україна завжди посідала (і посідає зараз) більш привабливі місця, аніж за показниками економічного розвитку. Так, у 2022 році за показником ВВП на душу населення Україна посідає 127-ме місце (версія Світового банку), а за показником ефективності національної системи освіти – 42-ге (версія Pearson Education). На мій погляд, 42-ге місце – то доволі висока позиція.
Окрім того, Україна має один з найвищих у світі показників загальної грамотності населення – 99,7%. За цим показником наша держава випереджає Сполучені Штати Америки, Велику Британію, Австралію, Канаду, Францію і багато-багато інших країн.
Що це означає? Наші діти доволі грамотні (якщо оцінювати саме їхню грамотність – вміння читати і писати), але недостатньо компетентні, тобто не вміють «перетворити» свою грамотність на здатність вирішувати практичні життєві задачі (якщо виходити з дослідження PISA-2022).
Зрозуміло, що глибоке осмислення PISA-2022 буде тривати ще довго, протягом найближчих тижнів і місяців, а відповідні результати будуть наведені у солідних наукових працях, монографіях, дисертаціях.
Але неодмінно постає наступне запитання: що треба робити для виправлення становища, тобто для збільшення рівня компетентності українських школярів?
Відповідь на це запитання дати непросто. Адже прості рішення (приміром, збільшити фінансування освіти) часто не є можливими.
Певні поради вже встигли дати представники професійного та експертного середовищ (автор цих рядків не випадково вжив слово «та», оскільки люди, які вважають себе експертами або експертками, не завжди є професіоналами). Спробуємо згадати лише ті, що оприлюднені на сайті ОСВІТА.UA
Комунікаційний директор аналітичного центру CASE Україна Микола Малуха вважає, що треба запровадити дві речі: по-перше, шкільну автономію, по-друге – «суворіший відбір на вакансію вчителя» з інвестиціями у постійний професійний розвиток із суттєвим збільшенням зарплати для того, щоб ця робота була привабливою».
Вчитель Тарас Ткачук радить, аби дорослі (і вчителі, і батьки, особливо тати) побільше дітям читали і розповідали.
Перша проректорка Київського університету імені Бориса Грінченка Лілія Гриневич радить «нам слід переглянути підходи до вивчення літератури, і від кількості текстів перейти до поглибленого аналізу творів і навчання їх переосмислення».
Логопед Тетяна Ващук вказує на актуальність розширення логопедичної допомоги і зауважує: «Із впровадженням тотальної програми НУШ збільшення популяції українських дітей, які не вміють читати, стає не просто прогнозованим, воно стає реальністю».
Начальник управління освіти, релігій та у справах національностей м. Хуст Олеся Калинич зазначає: «…зазирнімо за двері сьогоднішньої середньостатистичної школи. І чесно визнаймо: ми вже давно перетворили її на розважальний центр.. На місце зберігання дітей, поки батьки працюють… Зробили вчителя безправним і беззахисним…»
Директорка Департаменту освіти і науки міста Києва Олена Фіданян стверджує: «Уже минуло два роки, як перші учні НУШ пройшли рівень початкової школи (мій старший онук серед них), а ми й досі не зробили висновки та не внесли корективи в програму НУШ… До чого це приведе? У нас є всі шанси стати першими ззаду у дослідженні PISA через чотири роки, коли перші НУШівці, досягнувши 15-ти річного віку, візьмуть у ньому участь».
Наталія Каташинська, координаторка з питань освіти в надзвичайних ситуаціях Plan International Ukraine пише: «Тож те, що маємо зараз – наслідок і наших програм, і методик, і загалом розуміння мети освіти та в принципі сукупність причин, чинників і факторів. Не можемо й не маємо все спихнути на ковід та війну, на жаль».
Екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук вказує на захмарну кількість так званих «реформ» та відсутність мотивації: в учнів – здобувати знання, а у вчителів – якісно працювати, і нарешті – відсутності «роботи над помилками» після PISA-2018.
Народна депутатка Інна Совсун переконана: «Нам терміново потрібно щось робити із якістю навчальних програм… Нам потрібен надзвичайний стан в освіті».
Безсумнівно, у найближчі тижні ми прочитаємо ще багато текстів з рекомендаціями і порадами. Але на один текст, що вже оприлюднений, слід звернути особливу увагу. Це – вже згаданий «Національний звіт за результатами міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022».
Розділ 5 цього звіту має назву «Погляд у майбутнє: варіанти політичних рішень для освітньої системи України за результатами PISA-2022 (сторінки 187-199).
Дивно, але в численних експертних дописах, які тлумачать результати PISA-2022, про наявність 5-го розділу взагалі не згадується. З огляду на це вважаю за доцільне дати з цього розділу ґрунтовну цитату.
Отже, автори звіту PISA-2022 вважають, що для подолання означених проблем доцільно у короткостроковій перспективі:
посилити практику вчасного й об’єктивного діагностування з метою виявлення прогалин у знаннях учнів з ключових предметних галузей, зокрема тих, які досліджує PISA;
продовжити практики надолужувального навчання для вразливих категорій учнівства у різних формах (літні навчальні табори, кетчап-класи, тьюторинг);
провести системний аналіз освітніх стандартів і навчальних програм з математики, читання, природничо-наукових дисциплін і оновити їх відповідно до актуальних потреб учнівства і передових практик, зокрема роблячи акцент на потребі формування відповідних компетентностей;
розробити доступний для учнів якісний освітній контент, акцентований на темах, що потребують надолуження, і залучити вчительство до поширення та популяризації відповідних матеріалів серед учнівства;
сприяти посиленню автономії закладів освіти, зокрема з метою більш швидкого та ефективного реагування вчительства на потреби учнівства; – стимулювати інноваційні практики викладання, які забезпечують індивідуалізацію навчання, сприяти поширенню відповідних практик в учительських спільнотах;
провести додатковий аналіз даних PISA з фокусом на гендерних відмінностях у виконанні тестових завдань;
дослідити методи й методики викладання, які застосовують вчителі в ліцеях, гімназіях і спеціалізованих школах, та оцінити можливості використання їх досвіду в загальноосвітніх закладах освіти;
у зв’язку з тим, що в умовах війни в значній кількості регіонів України переважною формою навчання є онлайнова (або змішана), особливу увагу приділити заходам з підвищення ефективності цього виду навчання, які стосуються всіх учасників освітнього процесу та освітніх стейкхолдерів:
учні: стимулювати зацікавленість учнів у власних результатах навчання через індивідуальні форми роботи, реалізацію компетентнісного підходу, зокрема шляхом пропонування навчальних проєктів, що пов’язані із життям підлітків і є актуальними для них;
учителі: постійно удосконалювати методику онлайнового навчання на основі вивчення досвіду ефективного онлайн-навчання на засадах компетентнісного підходу, що лежить в основі НУШ;
батьки: створити вдома сприятливе навчальне середовище (обладнане, затишне робоче місце, атмосфера участі, зацікавлено
Лікарка львівського Охматдиту розповіла про стан дітей, які хворіють на коронавірус