«Не плач, ведмедику»
Дві долі. Одній – трохи більше за п’ятдесят. Іншій – щойно минув шостий рочок. Ім’я старшої – Надія. Маленька зветься Оленкою.
Оленці виповнилося два роки, коли мама Юля поїхала працювали в чужу країну. З тих пір вдома ще не була.
Оленка має багато гарних іграшок, книжечок, одяганок і маминих фотографій.
– Вона розмовляє з ними, – каже Надія, зітхаючи. – А ще Оленка любить малювати. Майже на кожному малюнку – мама, тато. Сумує маленька.
Донедавна у тій квартирі жив і Оленчин тато. Тарас, розповіла Надія, займається сяким-таким бізнесом. Почав свою справу за Юлині гроші. Торік купив авто. Також за кошти дружини.
– Тарас і вмовив доньку поїхати на заробітки. Я була проти. Казала Юлі: якось дамо раду. Я ж її сама на ноги ставила. Чоловік на будові працював. Пpoмерз. Підхопив зaпaлення. Я oвдoвіла, коли доньці було п’ятнадцять. Добре, що чоловік встиг квартиру отримати. А я спромоглася допомогти доньці отримати освіту.
Дві Тарасові сестри вже роками на заробітках. Ось він і Юлю переконував їхати закордон. Мовляв, сестри і те мають, і се. Донька й поїхала. Ви не уявляєте, як вона сумувала за Оленкою! Як спершу важко було там звикнути, прижитися! Не грішитиму, зятеві сестри допомогли Юлі знайти роботу, влаштуватися. Юля отримує непогані гроші. Передає нам одяг, іграшки, продукти. Але ті заробітки не пішли на користь нашій сім’ї. У Тараса з’явилася інша жінка.
Він прийшов додому разом із незнайомкою. За особистими речами.
– Похапцем складав одяг, а його, навіть не знаю, як сказати, не наречена ж, Тарас і Юля не розлучені. Про це ніколи й не йшлося. Словом, вона безцеремонно розглядала квартиру і, не повірите, забрала деякі Оленчині іграшки. В неї, бачте, також дитина є. Дівчинка! А Оленка має всього забагато.
– Я йду жити до неї, – мовив Тарас. – Запитала, що маю сказати Юлі. Як повинна пояснювати відсутність батька Оленці. Пообіцяв деколи забігати до малої. Звісно, не могла втриматися, аби не прочитати мораль зятеві. Він слухав мовчки. Зате його супутниця «відгризалася». Мовляв, я не сучасна, живу за «допотопними» поняттями і моя донька, певно, також не свята. Бо ті заробітчанки.
Оленка не розуміла, що коїться.
– Тату, куди ти їдеш? – запитала, споглядаючи на зібрані речі.
– Я
– Твій тато нікуди не їде, – «заспокоїла» малу незнайомка. – Він буде жити в іншій квартирі. Розумієш?
– Чому?
Надія не стрималась:
– Оленко, ця тітка забрала твого тата!
– Назавжди?
– Сподіваюся, що так!
Увечері Надія почула, як внучка розмовляє зі своєю улюбленою іграшкою:
– Тата забрала чужа тітка. Але, ти, ведмедику, не плач.
У самої ж малої градом котилися сльози.
– Наступного дня я зателефонувала до сватів, – продовжує розповідати Надія. – Слухавку підняла сваха. Запитала її, чи знає про синів вибрик. Виявляється, все там знали. І закривали очі на те, що Тарас наліво бігав. Ба, навіть знайшли оправдання його вчинку. Сваха сказала майже дослівно таке: син молодий, йому жінка потрібна. Не чинець же. Коли приїде із заробітків Юля, то, може, Тарас повернеться до неї. Я була в шoці!
– А що на те ваша донька, Надіє? – поцікавилася.
– Не знаю, як їй сказати. Вона ще нічого не знає.
– А внучка? Запитує про тата?
– Дивно, але не запитала жодного разу. Лише малює тата і маму.
– Тарас до малої навідувався?
– Поки що ні.
Нічний жор: вчені відповіли, чому ми їмо вночі