Все подружнє життя ми з чоловіком жили в любові та злагоді. Він завжди був моєю опорою та захистом. Але як я розуміла пізніше, що він завжди буде опорою для мене в любій ситуації, але тільки не там де стосується постояти за мене перед своїми родичами. Так склалось, що їм байдуже на нього, а відповідно. Всі роки подружнього життя я мовчки ходила до його мами та родичів в гості, сиділа там та вислуховувала “колкі” жарти на свою адресу.
Люди такого плану, які вважають, що знають все, високомірні та зверхні. Всюди вважають за потрібне дати свої поради, коли їх не просять. Неодноразово просила чоловіка постояти за мене. На що чула у відповідь – що раз на тиждень можна і потерпіти. Чоловік знає, що вони такі, але це його мама, сестра, брат, а родичів не обирають.
Сталась якось ситуація, яка поклала край моєму терпінню.Він дуже серйозно захворів. Фактично не ходить. Все впало на мене. Дитина, дім, турботи.
Його мама та родичі, як завжди не приймали ніякої участі, хоча живуть неподалеку. Навіть ні разу не подзвонили ,щоб спитати, як ми. Але на день народження сина прийшли. В момент коли ми просто спілкувались і я висловила свою точку зору на якусь тему “ні про що” – його мама відкрила до мене такий рот. Вибачте, що зі мною так ніхто не говорив. Кричала, принижувала, а всі мовчали.
Я не психолог, але розумію, що вона остаточно злетіла з” котушок”, бо відчула неспроможність сина фізичну (а також психологічну) постояти за мене, як за дружину і вирішила показати, хто тут “головний”. Дякувати Богу, мені вистачило такту та виховання просто промовчати. Вона встала зі своєю «свитою» і поїхала додому. Після цього я поставила чоловіку ультиматум – він говорить з нею і пояснює, як виглядає її поведінка з боку, і нехай вона попросить елементарно у мене вибачення.
Мама йому сказала, що просити нічого ні в кого не буде, бо вона мама. Хороше пояснення. Він спочатку теж наче був на моєму боці, казав, що йому соромно за поведінку мами, а тепер говорить, що нічого такого не сталось і взагалі вона мама. Клас. Як вона мама, то чому не цікавиться своєю дитиною і не їздить по лікарнях з ним, а це роблю я?
Чоловік прийняв дуже цікаву позицію. Грати на дві сторони. Тема мене у родичів не піднімається, а коли він вдома – тема його родини не підіймається у нас.
І те що моя дитина (тобто її внук) не їде до бабусі вже 2 роки, її зовсім не бентежить. Як він росте, що у нього теж. Зате свекруха не вибачилась бо вона мама. Може я дію жорстко, але це було, як остання крапля. Моє терпіння лопнуло. Я не ганчівка, об яку можна витерти ноги. І я не заслужила такого ставлення до себе. Особливо зараз, коли її син (мій чоловік) у вкрай важкому стані. То хто їй дав право хамити до мене, тільки тому,що вона мама? Абсолютно нічого в неї не взяли, живем окремо і ніколи нічого не попросили.
Минуло 2 роки. Все тихо. Чоловік намагається вгодити і їй і мені. А я затаїла величезну образу. Не на неї. Бо там немає на кого ображатись. Відсутність виховання.
На чоловіка. Бо вважаю він зрадив мене. Він повинен був постояти за мене, як за свою дружину. Захистити, враховуючи ще і те, що кричала вона на мене при нашому маленькому синові. Хороший приклад. І стільки часу пройшло, а він не розрулив цю ситуацію,а катається туди-сюди. Кожен раз, як він туди їде – я мовчу. Але в душі у мене відчуття ще однієї зради. Якби він також сказав, що не поїде,поки вона не вибачеться, а виходить мене принизили, а в нього все добре. Їздить до мами, повертається додому.
Невакцинованих вчителів почали усувати сумнівними «повідомленнями», які не можна оскаржити в суді