Говоримо про книгу Петра Яценка «Союз радянських речей» та про те, чому досі живе міф про справедливе суспільство, найсмачніше у світі ескімо і ковбасу по 2,20.
Петро Яценко: Я вибрав цю тему, тому що речі зараз і в СРСР — це зовсім інше навантаження. Речі в Радянському Союзі були навіть певною релігією. Вони були з печаткою чи довідкою, що ти маєш краще становище, і вони означали зовсім не те, що означають зараз для молоді. Моєму сину, якому зараз 15, так само було дуже дивно, тому що для молодшого покоління речі — це просто речі. Автомобіль — це просто засіб пересування. Килим — це те, що лежить на підлозі. А в радянського громадянина з цим були пов’язані дуже непрості історії діставання, знайомств. І кожна річ несе в собі відбиток епохи. Тому я власне зробив їх (речі) героями.
Я не просто вирішив писати. Мене до цього підштовхнуло декілька моментів. Один з них — це коли я їхав у поїзді з підлітком, дівчиною, якій було 12 років. Ми розговорилися, вона була дуже розвинута, навчається в ліцеї в Києві. І зайшла мова, що вона десь літала на відпочинок, чи до Єгипту, чи до Туреччини. І я сказав, що дуже заздрю молоді, бо в мій час це було неможливо. І тут я побачив ці великі очі, повне нерозуміння. Ця епоха для дітей, кому 10+, для них це епоха динозаврів.
Свого часу мій син придумав неологізм. Я йому розповідав, які племена жили (древляни, поляни), і він каже: «Я зрозумів, в Радянському Союзі жили радяни». Так вони приблизно і сприймають цей час.
Перед тим, як книжка була опублікована, я читав уривки своїм друзям з дітьми. Діти замовкали, відкладали свої гаджети і дуже уважно слухали, а потім сміялися. Коли ти розказуєш, як треба було, коли не було мобільного зв’язку, викликати друга в подвір’я (збиратися під вікнами, якщо друг мешкав на 5-му поверсі, то треба було вдвох кричати), як треба було діставати всі речі… Там і про жуйки, як ми їх робили, як продовжували їхній смак, загортаючи якийсь цукор чи варення. Оці всі ноу-хау, плюс загрози ядерної війни, якої ми в дитинстві страшенно боялися, як ми собі копали бомбосховища… Все це і дуже багато історій — їм це, виявляється, дуже цікаво.
Тетяна Трощинська: Якщо напротивагу «радянам» є «совки» — як ми інколи кажемо в негативному контексті, то «радяни» не звучить образливо. «Радяни» — це констатує час, період, епоху. А от «совки» — це вже образливо. Як ви взагалі ставитесь до цього слова і до такого таврування?
Петро Яценко: Тому мені дуже і сподобався цей неологізм, вигаданий моїм сином Матвієм, тому що він не несе в собі такого негативного навантаження.
Ясна річ, що «совки» — це ті люди, які зараз живуть і переконують нас, що там було дуже добре. А «радяни» — це все це суспільство, яке не могло втекти чи жити інакше, тому що такою була система. І вони робили те, що могли: олюднювали, окультурювали свій простір, свої помешкання.
- Тому що, якщо навколо тебе тоталітарне суспільство, все сіре і нецікаве, ти як хом’ячок намагаєшся тягнути собі в нірку якісь речі, які, принаймні, роблять твій побут кращим.
В мене один з головних героїв — батько Петро. Він спочатку намагається довести сину, який дуже скептичний, що ті часи були ого-го. Ясно, він не вихваляє Комуністичну партію чи суспільний лад. Він просто розказує, що йому було так само цікаво, весело, було чим себе зайняти, що відсутність мобільних телефонів не була страшною, бо можна було подзвонити з телефона-автомата…
А вже потім, у процесі цього квесту, прослуховування голосів прадіда і читання якихось карт, де Радянський Союз був позначений як велика в’язниця, дізнаванням родинної історії, син і батько доходять до розуміння, що щось було з ним не так.
- Якщо взяти зараз підлітка, який в 16 років говорить, що «Я хочу повернутися назад в СРСР і поїсти радянське морозиво чи з’їсти булочку за 3 копійки», то через кілька днів ця молода людина тікала би з Радянського Союзу, бігла і більше б ніколи не верталась. Тому що те, що було тоді, і те, що зараз — це різні світи, галактики, епохи.
Коли ти йшов вулицею і бачив, що хтось щось несе, то завжди тебе зупиняли і питали: «А де ж ви це купили?», «Де це викинули?». Ці слова, як і «блат» не зрозумілі зараз молодим людям.
Я писав книжку, щоб підлітки могли зрозуміти нас. Щоб зрозуміли своїх батьків, дідусів і бабусь. Їм стане легше, мені здається, після того, як вони це дізнаються.
Про країну як в’язницю
Для мене молодість вже почалася після 30. Для мене то була якась в’язниця, коли ти не міг нікуди поїхати чи вилетіти подивитись світ. 90-ті — це була втеча з в’язниці. Ти втік, в тебе нічого немає. Тобі треба виживати.
А зараз, 2010-20-ті — епоха, коли вже наше покоління добігло. Побудувало свої будиночки і живе, їздить. Зараз це абсолютно інший світ. Коли я думаю, про що я мріяв тоді — я навіть не міг подумати, що будуть такі можливості зараз.
Тетяна Трощинська: Важливі штуки, які я відчула після 30 — це комфорт і свобода. Вони з’явилися не лише тому, що ти починаєш працювати, кар’єра краще розвивається… А це питання того, наскільки ти можеш говорити про те, що тобі комфортно чи некомфортно. Багато хто з нас дитинстві навіть не знав, що можна поскаржитись насправді. Нам не давали права скаржитись…
Петро Яценко: Навіть було дуже важко в садочку чи в першому класі попроситись до туалету, тому що це була окрема культура — каральна кулінарія і каральна туалетна культура. Коли ти це маєш, в цьому живеш зараз — ти цього не зрозумієш.
Повну програму слухайте в аудіофайлі
Затримання танкера NEYMA: козир чи перешкода у визволенні українських моряків