24 серпня цього року Україна святкуватиме 30-річчя з дня проголошення незалежності. А сім’я луганчанина Темура Юлдашева, що героїчно загинув під час оборони Савур-Могили, зустріне 7 річницю без чоловіка й тата. Усі ці роки дружина воїна, Віола Юлдашева, вчилася жити без коханого та виховувала 5 дітей: свого сина з 1 групою інвалідності, двох дітей Темура від першого шлюбу та їхніх спільних сина і дочку.
Про те, що довелося пережити жінці, яка залишилася без чоловіка з п’ятьма дітьми на руках, напевно, можна було би написати книгу. Віола зізнається: без підтримки волонтерів та простих українців, які були поруч весь цей час і допомагали чим могли, вона навряд чи впоралася би. І зараз перед нею стоїть єдина мета: домогтися, щоб держава таки виконала обіцянку і забезпечила житлом старших дітей Темура – Маргариту і Георгія – які не тільки є членами сім’ї загиблого в АТО захисника України, а й отримали статуси круглих сиріт та переселенців.
Ось тільки за останні 3 роки особливих зрушень у цьому напрямі не відбувається.
Про втрату чоловіка, довгі пошуки його тіла, складний шлях до взаєморозуміння зі старшими сином і дочкою Темура і про те, чому держава забула про дітей людини, що віддала за Україну життя, Віола Юлдашева розповіла OBOZREVATEL.
“Моя сім’я з 2014 року на слуху. Про нас багато хто знає – завдяки моєму чоловікові. Адже він, можна сказати, прокричав на всю Україну про своє ставлення до подій, про свою любов до батьківщини. Тому соромно про щось просити, якщо чесно. Тим більше, що ми вже отримали квартиру в Київській області. Але у мене – п’ятеро дітей. Двоє з них – діти чоловіка від першого шлюбу. За документами вони до мене жодного стосунку не мають. І вони вже виросли. Їм треба йти в своє доросле життя”, – починає розмову Віола.
З юридичної точки зору мачуха Маргариті та Георгію дійсно ніхто. Але сталося так не тому, що вона намагалася уникнути відповідальності. Навпаки: після зникнення чоловіка, коли ще жевріла надія, що він не загинув, а потрапив у полон, Віола намагалася всиновити дітей Темура від першого шлюбу. Але поки доля Юлдашева залишалася невідомою, зробити їй цього не дали. Потім – відрадили: діти вже досягли повноліття і могли самі претендувати на отримання житла від держави як круглі сироти, що втратили батька на війні. А для багатодітної сім’ї, що заледве зводить кінці з кінцями, це – величезна допомога.
“Діти стали на квартирний облік у Києві. Георгій – 3 роки тому, Маргарита – 2,5. І нічого. Куди я тільки не зверталася, кого не просила – зверніть увагу, діти – сироти круглі, вони вже дорослі… Зрозуміло, що вони зі мною. І я їх не залишу ніколи в житті. Але вони ж мають право!.. Нічого. Георгій у Голосіївському районі стоїть першим у черзі – вже понад рік. Нас запевняли, що він перший отримає житло. Тепер кажуть – немає фінансування”, – розповідає Віола.
“Дітей ми забрали просто з похорону їх матері”
Мамою не трьох, а відразу п’ятьох дітей Віола Юлдашева стала в одну мить внаслідок трагедії: рідна мама Маргарити та Георгія Вікторія в 2010 році загинула в страшній автомобільній катастрофі.
“Коли Вікторія загинула – я кілька днів проплакала: мені було її неймовірно шкода. Темур нас познайомив відразу, щойно у нас зав’язалися стосунки. Ми добре спілкувалися, намагалися підтримувати одне одного, ходили в гості, вітали з днем народження. Вікторія завжди могла мені зателефонувати, якщо їй потрібна була допомога з дітьми, зі школою, з лікарнею – і я допомагала, чим могла. А Маргарита з Георгієм були бажаними гостями в нашому домі – і жодної різниці між дітьми ми ніколи не робили. День, коли Віка загинула, я пам’ятаю дуже добре: це був удар. І усвідомлення, що я вступаю зараз зовсім в інше життя. Що мені буде дуже важко. Темур мені ще нічого навіть не сказав, а я вже знала: Маргарита і Георгій житимуть з нами. Не буду приховувати, намагалася йому запропонувати, що, може, нехай вони продовжують жити у бабусі, а ми будемо допомагати – щоб не виривати дітей зі звичного життя, школи, оточення. Він сказав: ти що? Навіть розмови бути не може. Я батько. Це мої діти. Поки я живий, я зобов’язаний їм допомагати. І ніхто не зможе дати їм стільки, скільки можу я… І все. Буквально наступного дня, просто з похорону, ми їх забрали”, – згадує Віола.
Молода жінка зізнається: спочатку їй було страшно. Чи зможе вона знайти спільну мову з дітьми чоловіка, коли вони житимуть під одним дахом? Чи не образить їх ненароком необережним словом? Віола згадує: щосили намагалася, щоб Маргарита й Георгій почувалися так само рідними й любими, як і молодші діти. Постійно контролювала свої емоції, намагалася бути максимально справедливою: однаково картати за проступки і хвалити за досягнення…
“Я мачуха. Але я дійсно намагалася стати їм мамою. Щосили намагалася”, – просто каже Віола.
Страхи виявилися марними. Сім’ю, що різко збільшилася, згуртувала необхідність разом долати труднощі. Щоб забезпечити дружину та дітей, Темур виснажливо працював, брав максимальну кількість індивідуальних тренувань (на той момент він уже не служив у ЗСУ, а займався тренерською роботою). Кожного дня він прокидався о 5 ранку, додому повертався після 11 вечора. Віола ж, попри необхідність доглядати за прикутим до ліжка сином Владиком, змушена була також піти на роботу, щоб підтримати чоловіка. І саме Георгій з Маргаритою, згадує вона, на правах старших доглядали і за Владиком, і за молодшими братом і сестрою, поки батьки працювали.
А потім почалася війна.
“Я казала Темуру: в тебе родичі в Росії – з ким ти воюватимеш? А він відповідав: я присягав Україні”
Коли навесні 2014-го Луганськ почало лихоманити від проросійських мітингів, коли там почали захоплювати адмінбудівлі, а місто наповнили озброєні люди – Віола, за її ж зізнанням, не до кінця усвідомлювала, що ж насправді відбувається. На відміну від Темура: він ще в лютому знав, що насувається війна і вже тоді почав говорити з дружиною, що їм, можливо, доведеться виїхати з рідного міста. Так воно і сталося. У квітні Темура, який заснував у Луганську спецпідрозділ з охорони громадського порядку і боротьби з сепаратистами, схопили терористи. Коли ж через місяць йому вдалося втекти з Луганського СБУ, де утримували полонених, Юлдашев разом з родиною виїхав із міста.
Відправивши дружину в безпечне місце, Темур повернувся на Донбас. “Там мої хлопці гинуть, там Луганськ відстоювати треба!” – говорив він.
А Віола – щиро не розуміла чоловіка.
“Я все думала: він же сам з Росії. У нього там мама, тітка, рідна і двоюрідна сестри… Казала йому: там же родичі твої, ти це розумієш? З ким ти воюватимеш?! А він мені пояснював: Віоло, я ж присягу на вірність Україні давав. Я військовий… А я не розуміла”, – говорить Віола.
Розуміння прийшло пізніше, вже на Харківщині, де Віолу, яка приїхала з дітьми, щоб влаштувати старших вчитися в спортивне училище, прихистили зовсім незнайомі люди, що стали згодом її сім’єю. Темур у цей час був на фронті.
“У Юрія Івановича і тітки Наталки ми прожили пів року. Вони забрали мене і п’ятьох дітей до себе – і з першого ж дня у мене з’явилося відчуття, що я – вдома, з рідними людьми: так тепло вони нас прийняли. Вони великі патріоти. Юрій Іванович мені постійно розповідав, що відбувається насправді, пояснював. А я до кінця зрозуміти не могла. Я ж жила собі в Луганську, у мене була квартира, робота, розмірене життя. І тут мене вирвали з цього всього, і – інші міста, інші люди… Хтось каже “війна”, а хтось живе, ніби ніякої війни немає… Я часто думала: навіщо мені це потрібно? Мене тягнуло додому – в свою квартиру, в своє ліжко. Не розуміла, що це вже не моє… Переосмислення відбулося різко. До Юрія Івановича якось приїхали друзі. Застілля, розмови. І в якийсь момент він встав – і заспівав гімн України. А у мене полилися сльози і раптом наче всі пазли в голові зійшлися. Я зрозуміла: я в Україні. Це моя земля. Я нікуди звідси не поїду. Буду тут до кінця. А там – уже все. Там уже мого нічого немає. І після цього цей стан з мого серця вже не виходив”, – розповідає Віола.
“Було усвідомлення: мені треба йти по чоловіка. Інакше я просто не зможу жити”
Востаннє з чоловіком Віола розмовляла по телефону на початку серпня 2014-го: зв’язку на Донбасі, де точилися запеклі бої і де майже безвилазно перебував Темур, практично не було. Віолі доводилося задовольнятися скупими звісточками про чоловіка від його побратимів.
Того дня, 24 серпня 2014-го, вона знову не змогла додзвонитися до Темура. Але поговорила з його побратимом. Той розповів: Темур – на Савур-Могилі, там – страшні бої, тому зв’язку немає. Попросив не переживати: коли розмовляв з Юлдашевим востаннє, в нього все було нормально.
А за два дні Віола випадково дізналася: фотографії її сім’ї не сходять з екранів телебачення.
“У будинку в Юрія Івановича телевізор стояв у кухні. Пам’ятаю, зайшла туди, а Юрій Іванович і тітка Наталка якось дивно поводяться. Я цьому не надала значення. Вийшла на вулицю – і тут дзвінок: моя подружка Маринка. Жила з нами на одному майданчику. Кричить мені в трубку: Віоло, Віоло, ти знаєш – Темура вбили! – Як убили? – питаю. – Звідки ця інформація, Марино? А вона: так уже два дні по телевізору вас показують!”. І тут я чую, як Юрій Іванович підходить ззаду і обіймає мене за плечі… Я зрозуміла: вони знали, але не могли мені сказати. Адже тоді ще точного підтвердження не було, тіл не знайшли – була надія, що Темур у полоні”, – розповідає Віола.
Пізніше вона дізналася, як загинув її чоловік.
На той момент Темур був поранений: під час штурму противником Савур-Могили 22 серпня осколками від артилерійського снаряду, що вибухнув, йому посікло обличчя, тож воїну перев’язали всю голову. І на момент, коли на позиції захисників Савур-Могили прорвалася машина 3-го полку спецпризначенців, яка мала вивезти поранених, Темур практично нічого не бачив. Напевно, саме це не залишило легендарному командиру шансів на порятунок, коли ворог відкрив по автомобілю щільний вогонь, а потім – дострілював поранених Юлдашева та десантника 25-ї повітряно-десантної бригади Віктора Самойлова.
Але про це сім’я Юлдашева дізналася значно пізніше – за 9 місяців. Весь цей час Віола шукала чоловіка – живого або мертвого.
“Перші два дні я взагалі нічого не пам’ятаю. Потім з’явилося тверде усвідомлення: мені треба по нього йти. Інакше я просто не зможу жити. Дикий біль – тут, всередині, де серце. Ти не можеш нічим його втамувати. Постійно ллються сльози. Нічого не хочеться – ні їсти, ні пити… Нічого. Стан був жахливий – і виходу я не бачила. Мені всі говорили: Віоло, в тебе ж діти… А я взагалі нічого не розуміла. Так, слава богу, у мене є діти. Але як вони мені можуть чоловіка замінити? Мені здавалося, ніби я втратила себе. Темур загубився – і я загубилася. А потім почали надходити “дзвіночки”, що чоловік може бути живий”, – згадує Віола.
Коли пошуковики місії “Чорний Тюльпан” знайшли могилу з трьома невідомими захисниками України – старша дочка Темура Маргарита здала тест ДНК. Проте з якоїсь причини слідчий із Запоріжжя, який займався цією справою, не дочекавшись результатів тесту, дав надію сім’ї Юлдашева: мовляв, найімовірніше, ці тіла до них не мають жодного стосунку. І Віола продовжила пошуки. Незадовго до нового року їй навіть повідомили: її чоловік перебуває в будівлі СБУ в Донецьку – і може піти на обмін. Згодом виявилося, що йшлося про воїна зі схожим прізвищем. А в січні 2015-го Віолі подзвонили й повідомили: в знайденій у вересні могилі дійсно був Темур…
“Що б не сталося – пам’ятайте: я вас люблю!”
Далі були похорони, виснажливі походи по держустановах у намаганні відновити втрачені документи, домогтися статусу для загиблого чоловіка-добровольця (він так і не встиг офіційно повернутися в ЗСУ), відновити виплати на дітей-переселенців, стати на квартирну чергу… Майже рік родина Юлдашевих не отримувала жодної копійки – виживали лише завдяки допомозі людей.
До того ж, згадує Віола, десь за рік після загибелі чоловіка їй стало важче знаходити спільну мову зі старшими дітьми.
“Коли Темур був живий, у нас з ним був своєрідний “тандем” у вихованні дітей – “хороший і злий поліцейський”. Я була “хорошим”. Коли Темур помер, не стало того контролю, який був при ньому. І старші діти десь через рік почали гірше вчитися, у нас почалися розбіжності, вони мене не слухалися… Це був важкий період. Усяке бувало – аж до того, що вони грюкали дверима і йшли, потім дзвонили… Напевно, це був пошук шляху одне до одного. Зараз усе налагодилося. І я Маргариті та Георгію завжди кажу: що б не сталося – ви просто знайте, що я вас люблю. Попри все. І мені здається, вони мене теж люблять. Я дуже хочу в це вірити”, – говорить Віола.
Зараз Віола Юлдашева живе зі своїм старшим сином, двома молодшими дітьми й татом, що приїхав з Луганська. Відраду вона знаходить у поїздках до військового госпіталю – туди, де є люди, які точно зрозуміють її – без зайвих слів. Не втрачає Віола зв’язку і зі старшими дітьми Темура. Маргариту і Георгія вона вважає такими ж рідними, як і інших дітей. І мріє про те, щоб держава, за яку її чоловік віддав життя, подбала про його осиротілих дочку й сина.
P.S. Зараз Віола Юлдашева продовжує виховувати молодших дітей, Аглаю та Аристарха. Через те, що в сім’ї дитина з інвалідністю 1 групи, вийти на постійну роботу вона не може. Тому родина, до якої кілька місяців тому приєднався тато Віоли, що пережив інсульт, обмежена в засобах до існування.
Підтримати дітей і вдову загиблого за Україну героя Темура Юлдашева можна за реквізитами:
Монобанк: 5375414123414582
ПриватБанк: 5168742724518760
Юлдашева Віолетта
“Долар дорожчає з наростанням, курс валют несеться до фіналу”: чого насправді чекати в обмінниках України?