Розповідь дівчини-рентген, Вікторії Чабенко, яка бачить людину наскрізь
У п’ять років Віка злякалася. І мама повезла її до біоенерготерапевта «тьоті Тані». Поки та розбивала яйця у півлітрові баночки та робила паси руками, дитина вигукнула: «Тьотю, ти з мене тягнеш якісь мотузочки». «А зараз?» — запитала біоенерготерапевт. «Зараз ниточки». — «А зараз?» — «Павутинки…» «Тьотя Таня» та мама Віки здивовано перезирнулися: невже дівчинка бачить енергії, що пульсують? «Напевно, фантазує», — сказала мама.
Коли мама з Вікою приїхали додому, дівчинка вигукнула: «У бабусі в животі повзають павуки!» — «Доцю, ти мене доб’єш! Які павуки? То мотузочки, то павуки… Не вигадуй». — «Я не вигадую, мамо. Я бачу, як всередині у людей ллється кров, повзають павуки, лежать якісь камінчики. А ти хіба не бачиш?»
«Бабуся Оля зазвичай говорила:» Якщо за три рази не допоможу, більше не приїжджай”
— Я тоді знову помчала до цієї Тетяні: «Що дочка мала на увазі?» — згадувала Алла Миколаївна, мама Віки. — У той момент у мене тиск підскочив. Тетяна, біоенерготерапевт, дала Віці листочок: «Малюй, що бачиш в голові у мами». І та стала малювати сонну артерію, розгалуження кровопостачання у головному мозку… «Так у вас дочка — унікум! — сказала біоенерготерапевт. — У неї рентгенівський зір! Кажеш, вона бачила у бабусі камінчики, павучків, що повзають? Камінці — це камені у нирках або жовчному міхурі, павучки — порційне відділення жовчі з проток…»
Повернулася я додому сама не своя. «А у подружок своїх те, що знаходиться всередині: органи, нутрощі, — бачиш?» — питаю. «Так, — відповідає дочка. — І у подружок, і у собачок, і у конячок бачу». «Ти хоч подружкам нічого не розповідай», — розхвилювалася я.
Подумала тоді, що дочка вдалася у свою прапрабабусю Ольгу. Вона жила в селі Калинівка Запорізької області. Старенька й «бачила», й діагностувала, й лікувала. У сорок років осліпла та потім пів століття приймала людей. Померла у 1975 році, у 90-літньому віці.
Бабуся ніколи нікому особливу надію не подавала. Казала: «Якщо за три рази не допоможу, більше не приїжджай». Вона обмацувала відвідувача, починаючи з кінчиків пальців. Один пацієнт після смерті своєї мами від стресу гикав без перестанку 26 днів. У нього збільшилися мигдалини, набрякло горло, лікарі поставили діагноз — рак горла. Вже й день операції був призначений, а до бабки він не хотів. «Як це я, комуніст, і до бабки поїду?!» — обурювався. Але напередодні операції все-таки зважився.
Бабуся Оля подивилася його: «Ніякого раку немає». Сказала полоскати горло горілкою та столітником. Поговорила, дала йому виплакатися. А коли пацієнт, йдучи, переступав через поріг, легенько його штовхнула: «Ну, досить гикати». І гикавка пройшла. Мигдалини за кілька днів прийшли у норму…
Ніхто з дітей, онуків, правнуків і праправнуків баби Олі такий дар не успадкував. І тут раптом Віка.
«Мама хвилювалася, чи не зашкодить мені мій дар, чи не збожеволію я»
— Ми мовчали про здібності дочки багато років, — продовжує Алла Миколаївна. — А коли їй було 15, відкрили правду знайомому лікарю.
Він запропонував запросити Віку до лікарні, щоб подивитися на її здібності. Виявилося, що дочка бачить внутрішні органи людей незалежно від місця, часу й обставин. Бачить органи не як на рентгенівському знімку, а в натуральну величину, в кольорі, об`ємі та русі. Коли зосереджується, шкіра, що закриває ці органи, стає немов скло, і їй видно, як тече по судинах кров, б’ється серце, ворушаться легені…
Аномалії Віка розпізнавала за кольором органу та «неестетичним виглядом». Правда, як називається хвороба, тоді не знала. Просто говорила, здоровий орган чи ні. Особливо дівчинку тоді вражали стравоходи дітей, пофарбовані в синій, зелений та оранжевий кольори після магазинних соків і споживання цукерок. У них було стільки хімії…
— Багато хто цікавився: «Тобі не страшно? Як це ти живеш у світі скелетів з нутрощами?» — розповідає Вікторія Чабаненко. — Але я не живу «у світі скелетів». Мій дар — як електрика. Захотів — увімкнув світло, захотів — вимкнув. Я все контролюю.
Щоб підкріпити Божий дар знаннями, Віка вступила до Запорізького медуніверситету на лікувальне відділення. На першому курсі у вільний від навчання час працювала діагностом у клініці в парі з дипломованим терапевтом, яка розуміла, про що йдеться, коли Віка описувала побачені органи.
— Мама дуже хвилювалася з приводу моїх здібностей, чи не зашкодять вони мені, — зізнається Вікторія. — Перевірила мене в усіх лікарів. Робила багато обстежень, навіть до психіатра водила, щоб розуміти, чи нормальна я, чи не збожеволіла та чи не зашкодить мені мій дар. Виявилося, все в порядку. Психіатр сказав: «Здорова». (Сміється.)
«Себе бачити не можу. На жаль»
Коли у 2004 році «ФАКТИ» вперше написали про «дівчину-рентген» (як 17-річну Віку тоді називали в Запоріжжі), вона прокинулася знаменитою. Талановиту дитину перевели на бюджетне відділення медичного університету. Віка отримала спеціальність акушера-гінеколога, про яку мріяла. Закінчила інтернатуру за фахом «лікар народної та нетрадиційної медицини».
Працювала акушером-гінекологом. Потім повністю занурилася у діагностику. Прийом у клініці відбувався так: за пів метра від пацієнта докторка пильно вдивлялася в орган. Жодних рухів руками не робила, тіла пацієнта не торкалася. Спочатку описувала пацієнтові кожен орган і кожну систему, паралельно показуючи їх в анатомічному атласі. Виявивши патологію, пояснювала, що це за хвороба і що з нею робити. Ставила діагноз і рекомендувала лікування. Якщо виявляла пухлину або хворобу, що вимагає хірургічного втручання, направляла пацієнта до профільних колег-професіоналів, яких знала особисто.
— Як пацієнти реагували на те, що їх дивиться докторка-феномен?
— Деякі прибігали та відразу починали скидати одяг, як на рентгені або УЗД. Я їх зупиняла: «З одягом або без, я однаково бачу. Причому у 3D-проєкції: можу оглянути орган з усіх боків. Можу побачити й вашу хворобу, й ґудзик або кісточку, яка застрягла у вашому стравоході чи бронхах». «А себе ви бачити можете?» — цікавилися вони. На жаль, себе бачити я не могла, як би не намагалася це зробити.
Віка могла сканувати тромби, камені в нирках, защемлення нервів, пухлини… І екзаменатори, і пацієнти порівнювали це потім з реальними результатами УЗД, рентгену, МРТ. Відмінностей практично не було. Талант Віки ставав особливо незамінний, коли, наприклад, в лікарні не було апарату МРТ, а хворий — у критичному стані та нетранспортабельний та обстеження потрібно було провести терміново. Що важливо, без зайвого опромінення, шприців і зондів…
«Хотіли завербувати карткові шулери»
— Що вам не під силу? — питаю у Вікторії.
— Я не діагностую хвороби психіки. Не беруся визначити склад крові, сечі. Це мають робити у спеціальній лабораторії, щоб не упустити деталі. Не бачу вірусів. Бачу шкірні хвороби, але не на клітинному рівні. Не можу бачити утворення менше міліметра. Не можу діагностувати по відео, по скайпу, хоча багато хто про це просить. Потрібна виключно особиста присутність пацієнта.
— Ворогів у вас багато?
— Лише в Інтернеті. Займаються чорним піаром. Правда, потім, в разі чого, одразу біжать до мене…
— Друзі часто просили подивитися кішечок-собачок?
— Просили. Навіть як експеримент дивилася в зоопарку хворого жирафа… Сказала, в чому проблеми. По-моєму, жираф був задоволений. (Усміхається.)
— Кримінальний світ не намагався вас завербувати? Дізнатися паролі, підглянути у карти, дізнатися, скільки грошей в гаманці громадянина або в сейфі підприємства…
— Був у мене такий дивний пацієнт. Прийшов ніби на прийом, а потім запитав, чи можу я «підглядати карти рентгенівськими променями», і сказав, що на цьому можна добре заробити… Я швидко його випровадила. А щоб зовсім ясно було, додала, що бачу предмети тільки в біологічних матерії, тільки в живому організмі. І це правда. Більше він не приходив.
— Чоловіки не бояться спілкуватися з дівчиною, яка в прямому сенсі бачить їх наскрізь? Чи ви вже зробили свій вибір?
— Навпаки. Чоловіки раді унікальному знайомству. Але вибір зроблено, так. У мене люблячий чоловік, який заради мене готовий перевернути гори.
— Вас називають то екстрасенсом, то ясновидицею, то енерготерапевтом, то цілителькою.
— Але я ні те, ні інше, ні третє, ні четверте. Не впадаю у транс, не співаю тужливі пісні, не б’ю в бубни, щоб налаштуватися. Я просто вмію бачити органи в нормі та з патологією. І я не лікую. Можу, але після сеансу мені стає погано, тому роблю це лише у виняткових обставинах.
— Коли готувалася до інтерв’ю, думала: раптом подзвоню, а дар уже зник? Багато унікальних дітей, втративши свій талант, ставали потім пересічними дорослими зі звичайною долею.
— На щастя, дар досі зі мною (сміється). Це надає можливість багато працювати в Україні та в інших країнах, зокрема, у Німеччині, Польщі, Арабських Еміратах, співпрацювати з тамтешніми клініками. Але якщо раптом дар зникне, у мене є спеціальність акушера-гінеколога, яку я люблю і де теж зараз використовую свої особливості докторки-рентгена для діагностики мами й дитини. Повернуся в акушерство. Думаю, це буде не менш захопливий етап мого життя.
— Найкраще, що коли-небудь сказали про вас, пам’ятаєте?
— Хамед Хамад, доктор філософських наук, заступник міністра Міністерства щастя в Еміратах, з яким я познайомилася, коли прилітала працювати у клініці холістичної медицини в Дубаї, сказав: «Я не знаю, як це відбувається. Але я знаю, що це працює!»
В Україні змінюють правила перевезення дітей в автомобілях