«Мені сказали: зайвих дітей треба видалити. Двох. А краще трьох», — попри поради лікарів, подружжя з Прикарпаття зважилось народити четверню
…”У вас, шановна, не трійня навіть, а більше”, — здивовано констатувала лікарка на УЗД. «Наскільки більше?» — схвильовано перепитала Оксана. — «Не переживайте, усього плюс один».
Надворі стояв 2007 рік. Тільки подружжя Кучирин отямилося від звістки, що матимуть трійко хлопців, аж раптом невідь звідки намітилось ще одне дитинча.
«Воно просто сховалося за іншими ембріонами, — пояснили ошелешеній від радості та водночас бентеги Оксані. — А от стать четвертого важко поки визначити».
«Може, краще сироту взяти?
— Чайлдфрі — це не про нас, — говорить жителька села Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області 54-річна Оксана Кучирин. — Дітей з чоловіком Василем хотіли, відколи побралися. Усі 17 років. Та вони десь забарилися. Врешті-решт я стала паломничати по святих місцях. Також повзла на голих колінах по стежині на Анниній горі (на цій місцині біля міста Вашківці Черновицької області розташований жіночий монастир. — Ред.), вимолюючи у Бога дітей.
Саме після цього черговий лікар, до якого ми звернулися, знайшов причину безпліддя. Вона була жахливо простою, хоча до яких тільки припущень не вдавалися лікарі, намагаючись зрозуміти, чому у двох здорових людей не з’являються діти. Причина була пов’язана з однією медичною діагностично-лікувальною процедурою, після якої у жінок трапляються ускладнення. І лише через багато років на це звернули увагу.
Помилка легко виправлялася. Та в Прикарпатському центрі репродукції людини, куди я звернулася по допомогу, мені повідомили, що, на жаль, хоча причину й усунуто, втрачено час. І в такому віці я можу завагітніти лише за допомогою репродуктивних допоміжних технологій, які мені нададуть за державною програмою, оскільки я підходжу за віком та іншими параметрами. Проте не було жодних гарантій, що завагітнію. Адже чимало жінок вдавалися до цієї процедури по кілька разів.
Одна з подруг бідкалася, що раптом нічого не вийде і це стане для мене трагедією. «Може, краще сироту взяти?» — міркувала вона. Я думала про це. Та все ніяк не наважувалася. А раптом ти виростиш цю дитинку, усю душу вкладеш, а вона потім почне шукати рідну матір, чи рідна матір — її. І ти все втратиш. Я вирішила спочатку спробувати народити своїх. Було якесь чи то передбачення, чи то усвідомлення, що все має вийти.
Лікарі підсадили чотири ембріони. Щоб було напевне. «Хоч би один зачепився». Та «вчепилися» усі! Коли виявилося, що дітей буде не трійко, а четверо, медики наполохалися. По-перше, виникала загроза передчасних пологів. А найстрашніше, що у такій кількості малюки заважали б розвиватися одне одному і могли народитися зі значними вадами розвитку. Медики казали: «Щоб цьому запобігти, зайвих дітей треба видалити. Двох. А краще трьох. Щоб дати шанс народитися здоровому хоч комусь. Так буде гуманніше». «А для мене ніхто з них не зайвий, — опиралася я. — Тим більше, що ми з чоловіком завжди були проти абортів».
Однак прикарпатські лікарі наполягали на редукції ембріонів.
— Як же вони визначали, кого саме «видаляти»? — запитую в Оксани.
— Першими кандидатами були однояйцеві близнюки-хлопчики. (Крім них мама ще виношувала двійняток хлопчика та дівчинку. — Авт.) Говорили зі мною жорстко: «Обирай: народиш одного, але здорового, або чотирьох хворих. І ще невідомо, чи вони виживуть». Направили до столичної клініки «Надія», де повинні були зробити цю операцію. Їхала туди як на ешафот. Молила Бога, щоб допоміг ухвалити правильне рішення. Я хотіла залишити всіх. Але всі вони могли не вижити. Залишати одного? Але тоді свідомо дати вбити трьох. Не дай боже комусь стати перед таким вибором.
А мене уже кладуть на стіл, запитують, як сприймаю наркоз. Руки-ноги похололи. З останніх сил опираюсь: «На редукцію не дамся!» Чекаю як вироку, що скаже ще доктор, який має робити операцію. Прийшов відомий лікар-гінеколог Віктор Веселовський. Оглянув мене. Це було як останні хвилини перед стратою… І раптом каже: «Я не буду нічого робити. Дітки лежать одне за одним. Як лапи у ялинки, захищаючи одне одного. І дістати когось, не пошкодивши іншого, неможливо». Та й термін для проведення редукції був трохи більшим. Адже я тягнула до останнього, не наважуючись на цей крок.
Я почала плакати. Цілувати доктору руки. «Дякую! Дякую, що ви цього не стали робити!» Потім він наздогнав мене у коридорі. «Не переживайте, — каже. — У вас все буде добре». Івано-франківські лікарі все одно вважали, що загроза існує, і порадили звернутися для редукції до іншої клініки. Та я вже нікого не слухала.
І хоча вагітність Оксана переносила легко, з Прикарпаття її направили до Київського центру репродуктивної та перинатальної медицини, щоб вона перебувала під наглядом у столиці. На терміні 28 тижнів, як те й прогнозували лікарі, якщо залишаться усі ембріони, у неї почалися передчасні пологи.
Як згадував головний акушер-гінеколог Міністерства охорони здоров’я України директор Київського центру репродуктивної та перинатальної медицини професор В’ячеслав Камінський, було організовано чотири бригади дитячих реаніматологів, чотири реанімобілі. До народження четверні готувалися понад сто фахівців системи охорони здоров’я. Породіллі робили кесарів розтин за технологією, яка гарантувала максимально обережне вилучення немовлят з лона матері. Дітки були усі до півтора кілограма: мінімальна вага — 1080 грамів, максимальна — 1390.
— Коли отямилася після наркозу, малечу вже забрали, — пригадує Оксана. — Від хвилювання голос пропав. Тоді стала малювати у повітрі людинку: тулуб, головка, ручки, ніжки… Мовляв, як дітки? Анестезіолог заспокоїв, що діти усі живі, та, оскільки недоношені, в реанімації. А я, не вірячи, що вже стала мамою, все малювала і малювала у повітрі дитинку, «перепитуючи» знову і знов.
«Вони можуть не чути, не говорити, не ходити», — попереджали лікарі”
Якось чоловік Оксани, місцевий підприємець Василь Кучирин, повертаючись з Києва, де брав участь у Помаранчевій революції, потрапив в аварію та дивом вижив. Це трапилося на Іоанна Богослова. Таким чином один з хлопчиків з двійнят отримав ім’я Івасик. Двох синочків — однояйцевих близнюків назвали Васильком (на честь тата) та Миколкою (на честь святого Миколая). Дівчинка-двійняшка отримала ім’я Даринка.
Дітей виходжували спочатку у відділенні інтенсивноі терапії новонарождених Київської дитячої лікарні № 1, потім — в «Охматдиті».
— За три з половиною місяці лікування, а саме стільки діти ще мали знаходитись в животику у мами, ми мало не посивіли, — згадує 59-річний Василь Кучирин, тато четвірні. — Недоношені малюки часто мають ДЦП, вади психічного розвитку. «Вони можуть не чути, не говорити, не ходити», — попереджали лікарі. Й додали: «Всім вашим малюкам загрожує сліпота». Однояйцевим близнюкам Васильку і Миколці поставили діагноз ретинопатія недоношених і зробили лазерну корекцію зору. Проте діти потроху вирівнялися, і нас виписали додому.
— Як ви їх розрізняли? — запитую у Оксани.
— Спочатку так: у близнюків-хлопців більш смаглява шкіра. Рідних та друзів вчили: спочатку виокремлюємо Миколку, він мордатіший, а потім, методом виключення, визначаємо інших дітей. Коли пішли до школи, для кращої ідентифікації Іванку вистригла за вушком дві смужечки, Васильку — змійку, Миколці — ромбики. Та вчителька потім зізналася, що то не допомогло. І вона навчилася розрізняти дітей лише тоді, коли у Василька випали передні зуби! Зараз їх зовсім легко розрізнити. Вася і Коля дрібніші. Іванко буде мати кремезну статуру, як і тато. Даруся вища за хлопців. Поки що.
Діти виросли дуже дружними. Не дай боже, якась дитина зайде до них у гості і образить когось. Відсіч буде від чотирьох. Банда! Коли сварила когось одного з малюків, «банда» ставала поруч і мені докоряла за мою суворість: «Мамо, ню-ню!»
— Хто очолює «банду»?
— Лідер у нас Даруся. З дитинства приватизувала маму і всіх братів розганяла, коли до мене приходили і дивилися жалісно, щоб на ручки взяла. Била їх іграшковою машинкою і кричала: «Геть!» Зараз поспокійнішала. Хоча й дуже активна, бойова. Вона дуже самостійна. Наполеглива. З ухилясами, але дійде своєї мети. Має гарний смак. Одного разу, коли треба було терміново одягтись на якесь свято, поїхала з братиком до Коломиї (тато дав їй гроші), вибрала сама такий наряд, що я порадила: «Як вона гарно все поєднала! Ото модниця росте!» Вивчає гру на фортепіано в музичній школі. Збираюсь віддати її на танці. Ревнива. Дуже вимагає уваги, любові і коштів. (Сміється.)
Васюша і Колюня, близнюки, нерозлийвода. Брат з двійні Івась до них звертається, називаючи одним ім’ям: КоляВася. У них особливий зв’язок. Як один захворіє і я його лишаю вдома, другий каже: «Як я у школі буду без тебе?» Вони дуже гарно малюють. В тому числі і шаржі. У них є скульпторський хист. У дитинстві пластилін у нас вдома був тоннами. І такий, і сякий… Я навчилася розбиратися, котрий добрий, котрий не смердить нафтою… Ліпили фантастичні чудернацькі фігури. Але вони не хочуть йти до «художки». Кажуть, що малюють і ліплять для себе.
— Ви вимогливі щодо оцінок?
— Діти — тверді хорошисти. Знаючи, які були прогнози, вважаю, що це майже Нобелівська премія. Я за фахом вчителька молодших класів. Домашні завдання у нас виконані завжди. Якщо вчимо математику, а дітям щось не зрозуміло, сиджу з кожним по годині. Я не вимагаю у них оцінок заради оцінок. Головне, щоб були здоровими і виросли гарними людьми.
З першого по четвертий клас діти ходили до школи в Печеніжині, далі я стала возити їх до Коломиї, це 12 кілометрів від нас, в ліцей № 9. Він мені подобається. Є шкільна форма, заборонені телефони на уроці, дисципліна. Сильні вчителі. Там чотири напрями. Діти обрали економічно-географічний напрям. Зараз вони пішли у восьмий клас. Возимо їх окремо до Коломиї на англійську.
— Іноді близнюкам і двійнятам так добре, що вони нікого не пускають у свій світ. Ні друзів, ні навіть батьків.
— Друзів у них багато. А батьки для них — найліпші друзі. Вони діляться зі мною усім. Все мені розказують. Довіряють.
— Держава допомогла вам з житлом, як обіцяла?
— Обладміністрація виділила гроші на купівлю житла. Ми придбали у Коломиї квартиру. Згодом продали й купили у Печеніжині добротний особняк. Хата велика. Можуть проживати дві сім’ї.
— Як же ви відпочиваєте? І чи відпочиваєте, Оксано?
— Біля дванадцятої ночі, коли вже всі полягали, можу взяти якогось журналу, попити чайок. Це якщо є сили і не працювала у ресторані. Роботу за фахом знайти не можу і іноді у ресторані на підробітках. Ще можемо відпочити з кумою з Києва Галею Панковою. Спочатку вона приходила в Києві до мене у лікарню як волонтер, згодом стала хресною нашим дітям. Коли Галя приїжджає до нас у гості, можемо «покарати» нашого тата: лишити на нього шістьох дітей, моїх четверо і її двоє, і піти гуляти або з’їздити в театр.
Росіянка за походженням, Галя так полюбила наш край, що свого сина назвала «типовим російським ім’ям» Орест (сміється). До речі, і мої діти, і Орест народилися в один день, 26 листопада!
— Вам колись було страшно?
— Рік тому. Були з чоловіком у похресника на весіллі. І захворіли на коронавірус. Василь перехворів легко. Я ледь вижила. Ще місяць потому спала при світлі, хвороба вдарила на психіку, були панічні атаки, хотілося кудись тікати.
Коли захворіла, заборонила дітям заходити до кімнати. Тато з дітьми були самі на хазяйстві. Впоралися. Але хоч забороняла, вранці малі шкреблися біля дверей і казали: «Мамо, не помирай!», «Матусю, одужуй. Ти нам потрібна». Записочки передавали через тата, малюночки. Ось одна з них: «Матусю, дякуємо, що ти завжди з нами, що ти поруч і підтримуєш нас. Дякуємо за щирість і тепло, за допомогу з домашкою і за все добре, що робиш для нас. Любимо. Від твоїх „тошнотиків“ Цьом».
Страшно їх було не побачити. Не обійняти. Заради цього я поклялася вижити, подолати цю жахливу хворобу. І вижила…
Працюючим пенсіонерам перерахують виплати заднім числом: якою буде надбавка