На передову після 5 днів підготовки. Або за лаштунками “елітного” підрозділу ЗСУ
“Усім привіт! Мене звати Данило Бутенко, і я — ч*обік. Саме так. Виявляється, що ч*обіки є не лише за поребриком, а й у Збройних силах України. 5 днів підготовки — і в Бахмут на нуль у складі роти. Ще 2 тижні тому я вважав це неможливим, але за цей час у мене розвіялися будь-які ілюзії щодо цього”. Думка.
Далі — хроніка того, як я опинився в складі 101 окремої бригади охорони Генерального штабу та які сумні речі тут відбуваються.
30 січня. Мені зателефонували з ТЦК Дніпровського району Києва та попросили прийти 2 лютого для “уточнення даних”. Я, звичайно, розумів, до чого йде, але давно ухвалив для себе рішення не ухилятися від призову: якщо прийде повістка — піду.
2 лютого. Прибув до ТЦК, уточнили мої дані, пройшов медкомісію, отримав мобілізаційнк повістку на 8 лютого. На уточнювальне запитання, чи враховується освіта й професійний досвід під час розподілу на військові спеціальності, отримав відповідь: “Не хвилюйтеся, будуть представники військової частини, вони проведуть співбесіду й усе врахують”. Вища освіта в мене теоретична фізика. Після університету 6 років займався науковою діяльністю за фахом, після чого перейшов в ІТ. Останнім часом займався розробкою моделей машинного навчання. Я наївно вважав, що зможу застосувати свої знання та вміння на користь Збройних сил України.
8 лютого. Прибув до ТЦК. Представники військової частини не змогли прибути. Постояв пів дня в чергах, щоби здати документи на військовий квиток. Отримав нову повістку на 15 лютого з уточненням, що приходити лише в тому випадку, якщо заздалегідь зателефонують. Ок.
16 лютого. Зателефонували та сказали з’явитися наступного дня в ТЦК на 7 ранку. Із собою взяти стандартний туристичний набір: спальник, каремат, одяг, посуд, сухпайок на 1 добу. Запитав, чи відомо, до якого підрозділу мене відправлять? Сказали — 101 бригада. Погуглив, охорона генштабу. Думав, що дуже добре. Вікіпедія пише: “елітний підрозділ”. Зараз це здається першокласним цинічним жартом.
17 лютого. Прибув у ТЦК. Зі мною — ще 4 особи. Нас відвезли до військової частини, де розташована 101 бригада. Там нас зустрів заступник командира 12 роти з морально-психологічного забезпечення (замполіт по-старому). Почав одразу налаштовувати нас на те, що треба буде їхати на фронт, бо ситуація складна (це було зрозуміло й так, воювати комусь треба, чим я кращий за інших, щоб відсиджуватися в тилу?). Але на запитання, скільки триватиме підготовка, відповів ухильно: “Нууу, залежно від спеціальності й ситуації на фронті. І взагалі, вам усе скажуть”. Майже весь день чекали, доки нам видадуть речі. Коли отримали, були в захваті, бо знали, що забезпечення бійців тримається здебільшого на волонтерах, а тут і бронік, і каска, і рюкзак, і навіть тактичні окуляри. Щоправда, виявилося, що більшість виданого — сумнівної якості, і ще купу всього треба докупити. Але це не було сюрпризом. Сюрприз чекав попереду… Після прибуття до тренувального табору (Київська область) на першому ж перекурі я дізнався, що весь батальйон (включаючи новачків) за кілька тижнів вирушає в Бахмут на нуль! (Якщо ця інформація відома кожному солдатові, то для ворожої розвідки це не секрет. Тому жодної таємної інформації я не розголошую).
Спершу не вірилося. Думав, може, їдуть лише ті, хто тренувався вже кілька місяців і/або мав попередній військовий досвід, а новачків залишать на навчанні та відправлять у зону бойових дій уже до наступної ротації. Я помилявся. Остаточно сумніви зникли після спілкування з командиром роти, який сказав, що їдуть усі, змінити нічого не можна, бо був наказ.
Уся наша підготовка (новачків) складала 5 тренувальних днів: знайомство зі зброєю (базова техніка безпеки, неповний збір/розбір), 3 заняття з тактичної медицини, 3 заняття з піхотної тактики, стрільба (1 раз). Із погляду командування підрозділу цього цілком достатньо, щоб утримувати оборону в найгарячішій точці фронту.
Водночас набагато більше часу ми були на побудові (я нарахував від 4 до 7 побудов на день), ходили у наряд і виконували господарські роботи. А ще бігали з документами на КСП роти (бувало по 5 разів на день), хоч усі необхідні документи ми подавали в ТЦК. Загалом склалося враження, що для командування оформлення паперів важливіше за життя людей, якими вони командують (не впевнений узагалі, чи вважають вони особовий склад за людей).
Є ще купа неадекватних ситуацій, про які я міг би розповісти (і це за неповні 2 тижні), але суть точно передав один із моїх побратимів: “Я тут уже просто втомився дивуватися”. Підсумовуючи, хочу сказати, що лякає не стільки перспектива опинитися на нулі без підготовки, скільки опинитися там із таким командуванням. Амінь.
Через російських окупантів українка втратила кінцівки та дитину: історія Катерини з Лиману