Вісімнадцятого жовтня під час 58-го обміну військовополоненими на рідну землю повернувся солдат, командир відділення БПЛА 56-ої окремої мотопіхотної Маріупольської бригади за позивним «Француз», 29-річний мешканець Татарбунарів Владислав Бондар. Військовий провів у російській неволі трохи більше 2,5 років та був засуджений у Донецьку до 20 років ув’язнення за сфальсифікованими звинуваченнями. Додому Владислав приїхав хворим на туберкульоз, але не зі зломленим страшними тортурами в російських СІЗО духом. Що довелося пережити татарбунарцю у ворожому полоні, та що допомогло вижити в нелюдських умовах, Владислав розповів кореспондентці «Бессарабії INFORM».
Поспілкуватися з Владиславом «БІ» вдалося через його матір Ларису. Попри те, що увесь цей час її сина вважали зниклим безвісті, жінка свято вірила: він живий. І на те є свої причини.
Переломна фотографія росіян
Владислав народився 25 травня 1995 року в Татарбунарах. Навчався у школі № 2, згодом закінчив ПТУ № 23 в місті, де отримав диплом оператора комп’ютерного набору. З 2015 по 2017 рік хлопець був на строковій службі на Запоріжжі. Через три роки, пішовши по стопах брата Михайла, Владислав 25 березня 2020 року підписав контракт з 56-ою окремою мотопіхотною Маріупольською бригадою. На початок повномасштабного вторгнення росії на територію України хлопець вже майже два роки проходив службу в Маріуполі.
Мати Лариса згадує, що, коли розпочалася війна, Владислав сильно переживав за свою родину в Татарбунарах, бо ж раптом прийдуть росіяни та розстріляють батьків. Він просив спалити його речи, пов’язані з військовою службою, та фотографії.
«Я в істериці спитала в сина, що трапилося. Син відповів, що розпочалася війна. Потім пролунали сирени…», – каже жінка.
За словами Лариси, син в перші дні війни телефонував по два-три рази на день, згодом – вже раз на два-три дні. Спочатку в Маріуполі пропав зв’язок з «Київстаром», бо росіяни розбомбили мобільні вишки. Згодом хлопець перейшов на інших мобільних операторів, але все одно йому доводилося прориватися в місто, шукати багатоповерхівку, аби зв’язатися з рідними.
«Востаннє він дзвонив 18 березня 2022 року. Під час розмови з ним був такий вибух такої сили! Чую, як він питає у побратимів, чи все добре з ними, чи ніхто не поранений. У мене серце ледве не зупинилося. Тут пролунала фраза: «Мамо, вимкни телефон, бо він прослуховується». І все… Далі надважке для мене мовчання протягом двох з половиною років. Почула я його голос лише о третій годині ночі 19 жовтня 2024 року», – зі сльозами розповідає Лариса.
Вона зазначила, що Владислав потрапив у полон 12 квітня 2022 року. Майже місяць мати нікуди не зверталася після останнього дзвінка сина, бо він попереджав, що в Маріуполі може довго не бути зв’язку. Але несподівано в соціальних мережах знайомий брата Владислава Михайла скинув фото, де були українські військовополонені, серед яких впізнали хлопця. Росіяни в перші дні війни постійно розміщували такі світлини. Тоді родина дізналася, що Владислав живий та в полоні, а не зниклий безвісти.
Зрадили «свої»
Ні для кого не секрет, що серед українських військових в перші дні війни було чимало зрадників, які зливали росіянам своїх товаришів по службі, аби врятуватися. Такі випробування випали на долю Владислава, що призвели до довготривалого жахливого полону по в’язницях рф та на території Донецької області, окупованої росіянами.
Перед полоном хлопець зі своєю групою із шістнадцяти чоловік знаходився на території заводу «Азовмаш». Там військові заступали в наряди, патрулювали, допомагали завантажувати зброю, боєприпаси, їжу на передову. А 18 березня на цю позицію прилетіла російська ракета. Саме цей вибух чула мати хлопця.
Владислав зізнається, що тоді «азовці» вирішили передислокуватися на завод «Азовсталь». Пропонували перейти туди й групі Владислава, де він був старшим. Проте існувала домовленість, що хлопці повернуться до своєї бригади. Військовим довелося самостійно шукати своїх, бо через наступ росіян була чимала паніка серед військового керівництва. Владислав та його побратими відшукали свою бригаду наступного дня. Згодом постійно знаходилися на бойових позиціях. Хлопець на початку квітня навіть отримав осколкове порання у ліве стегно. На жаль, хірургічно видалити осколки не було можливості, тому його рани тільки перебинтовували. А 11 квітня весь батальйон зібрав начальник штабу, повідомивши, що треба йти на прорив та вибиратися вже з майже знищеного Маріуполя до Волновахи, бо військові вже були в оточенні росіян. Пішки воїнам треба було пройти десь до ста кілометрів, ризикуючи життям.
На шляху до Волновахи Владислава та його товаришів по службі чекали дві «засади». Друга «засада» для хлопця стала фатальною. Накрили групу із шести чоловік недалеко від монументу «Сталевар» (при в’їзді в Маріуполь) рано вранці 12 квітня.
На машині полонених привезли до приватного будинку, на подвір’ї якого була зроблена світлина, побачена родиною в соціальних мережах. Декілька днів українських військовополонених тримали в бараках під Маріуполем, де їх обшукували «кадирівці». Згодом всі бійці потрапили до окупованої Єленівки Донецької області. Там для Владислава розпочався справжній жах. Його прийняли за офіцера під час прийому до колонії, приставили до стінки та почали сильно бити дубинками. Тоді хлопець зазнав перших тортур. А вже 15 квітня його та ще п’ятнадцятьох військових повезли на допит в Донецьк. Більшість полонених жорстоко били під час допитів, згадує Владислав. На щастя, йому та ще декільком пораненим вдалося уникнути катування з боку російських так званих слідчих.
«Одному з полонених, який був футболістом, перебили ноги так, що він не міг самостійно пересуватися», – із жахом ділиться споминами Владислав.
Саме у Донецьку один з товаришів по службі, аби зберегти своє життя, звів наклеп на Владислава. За версією зрадника, хлопець начебто зі своєю групою розстріляв п’ять цивільних машин, де було двадцять п’ять чоловік, які врятувалися. Саме опираючись на цю «правдиву історію», суд в Донецьку 29 вересня 2023 року за сфабрикованими показами засудив хлопця до двадцяти років. П’ятнадцять років він отримав за те, що потрапив в полон, ще п’ять років – за замах на вбивство. Більш того, Владислава піддавали пекельним тортурам декілька разів, аби вибити з нього написане під диктовку щире зізнання.
Російська катівня
Після Єленівки з шапкою на очах, закріпленою скотчем, із зав’язаними руками у вантажному літаку, де всі лежали на полу щільно одне до одного, Владислава перевезли до СІЗО в місто Камишин Волгоградської області рф. Тут, згадує хлопець, всіх ув’язнених добивали морально та фізично. Це СІЗО він порівнює зі справжньою катівньою.
«Виходиш в баню – перед цим отримуєш на горіхи. Після купання повертаєшся, одягаєшся – знову б’ють. Фізичне знущання було кулаками, дубинками, електрошокером. Били не по обличчю, а по ногах, на спині дубинками вибивали «Z» та «V». Тут приносили іноді телевізор, показували документальні фільми про «героїв СВО», наклепи російських військовополонених про їхні так звані знущання в Україні, звинувачували в трагедії Бабиного Яру українців, заявляли, що наш народ підтримував фашистів під час Другої світової війни», – зауважує Владислав.
Більш того, в цьому СІЗО хлопця катували протягом трьох днів, аби вибити з нього щире зізнання за злочин, якого він не скоював. Це відбувалося приблизно в червні-липні 2022 року.
«Мене вивели з камери, повели в якесь приміщення, поставили підніжку, тому я впав. Одразу надягли наволочку на голову, зверху поставили два стільця, щоб я не міг рухатися. Спочатку знущалися електрошокером по нижній частині тіла, потім знімали берци та били по п’ятках дубинками. На пальці намотували дроти, притискали їх тисками, під нігті підкладали ігли. Після таких тортур я під диктовку написав щире зізнання. А через півтора року мене засудили, коли я перебував в тюремній російській лікарні після жорстоких катувань», – каже хлопець.
Він додає, що ще там українських військовополонених примушували вчити гімн росії, російські пісні. Щось не так – виводили та дуже сильно били. Якщо полонений не волав гімн росії, то теж виводили. Також були зарядки: біг на місці, присідання по дві тисячі разів, віджимання. У Владислава з віджиманням було не дуже, тому часто били і за це. Так пройшли перші пів року полону.
Не менш важким було перебування у в’язниці у Володимірській області рф. За словами Владислава, тут взагалі з їжею була біда: якщо у воді плавало дві-три картоплини, це було добре. Тут хлопцеві перебили прооперовану ногу. До СІЗО приїздили слідчі, які вже склали протокол. Хлопцеві доводилося вигадувати всі нюанси свого сфабрикованого злочину. Та й допитували так, що Владислав два дні пролежав в тюремній лікарні на межі життя та смерті.
Зі згадок військового, найяскравішим моментом полону був той період, коли він потрапив до Володимирського централу – російської в’язниці для особливо небезпечних злочинців у Володимирі. Туди він був направлений на лікування до тюремної лікарні. Його розмістили в одній палаті, а прокинувся він в іншій. Хлопець був по пояс забинтований, на обох руках встановили крапельниці. Потім йому сказали, що він був на межі життя та смерті дві доби. Він туди потрапив, коли його допитували та побили так, що навіть не міг ходити. Аби сховати факти жорстокого побиття, Владислава перевели до одиночної камери. Через два дні військового повезли в лікарню під чужим ім’ям, аби ніхто не знав, що він військовополонений. Цю легенду йому доводилося підтримувати пів року, коли він був прикутий до ліжка. Коли в палату хтось заходив, Владислав повинен був одягати маску на обличчя, на очі чи натягнути ковдру, аби нікого не бачити. Саме тоді у солдата виявили туберкульоз відкритої форми. Йому повідомили, що ще б два дні зачекали б у в’язниці, він просто не вижив би.
Але у тій сірій медичній в’язниці сталося справжнє свято – у самому кінці лікування хтось з персоналу залишив шоколадну цукерку без обгортки. І для Владислава, який не бачив солодкого багато місяців, вона стала неабиякою радістю.
Далі були в’язниці в Таганрозі рф та селищі Вільхівка Донецької області. Через хворобу хлопець був ізольований. Туберкульоз з’їв Владислава: він почав важити 37 кілограмів, скільки б не їв, бо лікування було періодичним. У Таганрозі він став потроху ходити: спочатку по стінці, бо була тріщина лівої ноги та атрофована через піврічний постільний режим права нога. Більш того, раніше комунікабельний хлопець майже півтора роки змушений був сидіти наодинці без спілкування, зі своїми думками. А морально росіяни тиснули на військовополонених, як могли. Вони говорили, що багато українських військових здаються в полон, що рф захопила Херсон та Запоріжжя, що Харків скоро впаде, потім – Одеса. Коли Владислав почув про Одесу, йому стало погано. Але через сталевий характер та віру в те, що він побачить сестру, брата, батьків, рідні Татарбунари, йому вдалося витримати жахи російської неволі.
Омріяна дорога додому
Шістнадцятого жовтня Владислава завели в кімнату з медикаментами. Там російський офіцер примусив його роздягнутися, бо стан полоненого мав оглянути лікар. Тоді хлопець почув, що поїде на обмін, але не прийняв на віру ці слова, бо вже обманювали. Він зібрав речі, думаючи, що їде до нової в’язниці. З ним до Ростова через Донецьк їхало приблизно тридцять осіб. Потім декілька годин у літаку із зав’язаними очима та руками. У цій поїздці здивувало те, що в автобусі почали роздавати сухі пайки не для ув’язнених, а для військових. Вже в Білорусі за годину до обміну всім зняли мішки з голови та звільнили руки. Тоді Владислав зрозумів, що це дійсно обмін. Всі полонені перейшли білорусько-український кордон…
«Коли я почув українську мову на кордоні, точно зрозумів, що це обмін», – із нотками щастя зізнається Владислав.
Одразу ж хлопця відвезли в одну з лікарень Чернігова, надали необхідну медичну допомогу, одяг, телефон. Він порівнює: умови перебування у медичному закладі України набагато кращі, ніж в росії.
…А в цей час мама Владислава, якій повідомили про обмін, із нетерпінням чекала на дзвінок від сина, думала, що він у важкому стані. Коли він зателефонував о третій годині ночі, найрідніші довго не могли стримати емоцій, але врешті проговорили до сьомої години ранку. Вже згодом, коли пані Лариса приїхала до сина у лікарню, витягла його до магазину. А у Владислава такий великий подив в очах. Навколо стільки людей, машин! Це ж і не дивно, що така реакція, адже він багато місяців знаходився у замкненому просторі.
«Повернення до України – це глобальні зміни у житті, тому планів на майбутнє поки не маю. У мене просте бажання, як у всіх українців: щоб ці тварюки якнайшвидше покинули нашу землю», – так відповів військовий, коли ми намагалися його спитати про мрії та подальші плани після реабілітації.
Під загрозою три міста: у СБУ назвали ймовірні шляхи наступу армії Білорусі, карта