Вони нагадували птахів, які полетіли у вирій і загубилися у безмежжі піднебесся. Любина душа сплакнула: дерев’яний пташок вже ніколи не повернеться на рідний клаптик землі.
– Я буду чекати тебе! – гукав на прощання.
Її ж серце тихо мовило: «Ця розлука – назавжди».
Зрідка, останнім часом приїжджаючи на вітцівщину, поспішала на край села до старезного колодязя-журавля. Там Славко призначив їй перше побачення. Там уперше пізнала смак цілунку. Там і прощалися.
З колодязя перестали брати воду і журавлик виглядав сумним. Здавалося, він втомився стояти на одній нозі і чекати, коли об цямриння стукне відро.
– Злетіти б тобі, дерев’яний пташку, – мовила. – Колись я вірила, що ти казковий.
– Р-р-рип-р-р-рип – відповів.
– Любо! Ти? – почула з дороги.
До неї поспішала однокласниця Тетяна.
– Любо, Любко! Скільки ж років не бачилися? П’ять чи більше? Живеш на іншому кінці землі. Знаю, чому до журавлика бігаєш. Славка не можеш забути.
– Я до тітки приїхала. І батьківські мoгuлu хочу відвідати. Наших побачити. Славко й далі в селі живе? Чи у місто подався? Зустрічала, може, його? Твій же Юрко зі Славкового села.
– Нема Славка, пoмep, – тихо мовила Тетяна. – Вже три роки минуло.
– Як пoмep? Чому?
– Серце
– А Люська, суперниця моя, як живе?
– Коли Славкові стало погано, нікого вдома не було. Хлопці пішли до школи. А Люська роками в Польщі на заробітках сидить. Кажуть, там якогось залицяльника знайшла. Не часто до сім’ї навідувалася. Коли ж приїжджала, то скандалила, мовляв, ти, Славку, нічого не вартий. Грошей заробити не можеш. Там, за кордоном, чоловіки зовсім інші. Ось і не витримало Славкове серце.
– І де тепер Люська?
– В Польщі. А хлопцями дід з бабою опікуються. Школу вже закінчили. Любо, давай, поїдемо на Славкову мoгuлу. Попрошу Юрка, щоб завіз нас. І квіти треба взяти.
Тетяна принесла з городу розкішний букет.
– Тримай, Любо. Це – для Славка.
Люба дуже хотіла зустріти своє колишнє кохання, розповісти, як гарно і заможно живе. Хотіла, аби він відчув свою провину. А тепер не могла повірити, що Славка вже немає.
Поклала на мoгuлу квіти. З фотографії дивилися засмучені Славкові очі.
– От і зустрілися, – мовила тихенько і провела рукою по світлині.
– Ми тебе зачекаємо біля машини, – сказала Тетяна. – Ходімо, Юрку.
– Я була нині біля нашого журавлика. Старенький, але ще стоїть. А в мене гарна сім’я. Думала, якщо буде син назву твоїм іменем. Не вийшло, бо маю дві доньки. А ще я хотіла тобі розповісти.
Уночі налетіла гроза. Здавалося, вітер переверне світ.
– Не втримав стихії журавлик – зламався, – сказала тітка, повернувшись вранці з коровою з пасовиська.
– Він злетів!
– Що кажеш, доню?
– Це я так, про себе.
Любина дyша сплакнула: дерев’яний пташок вже ніколи не повернеться на рідний клаптик землі.
У Житомирі з вікна багатоповерхівки випало дитя