“Перше березня, 6-й день війни – обстріли “градами”, ох страшно було! 5 березня – танки в дворі, розбили вікно. 12 березня – пʼята доба без світла і без води. Боже, дай вижити нам!”
Ніна Макаренко – військова медичка на пенсії. Велика війна прийшла до неї додому – в селище Перемога, що на Київщині. 24-го лютого медичний щоденник по догляду за її чоловіком став літописом війни…
“Як вони зайшли, підходять до нас четверо: “Бистро вийшли, построїлись”, – пригадує пані Ніна свою першу зустріч з окупантами. – Кажу, синок, не построїмся, бабушка лежача, 83 роки, хочеш – на руках її винеси. І чоловік інвалід, після інсульту, ледве ходить, винось, “построй” їх! – “Ну, ми в дом зайдьом!”. Бачать, системи висять, чоловікові крапельниці ставлю. “А шо у вас?” – питає мене. А в нас, кажу, така інфекція, захворієш – фіг вилікуєшся!.. І все, в будинок більше я їх не запускала”.
Попри те, що танки стояли у дворі, Ніна не лише стала на захист рідних та дому, але й змусила російських військових себе боятися!
“Була їхня територія і була моя територія, я дуже сердилася, коли вони приходили до моєї, – пані Ніна розповідає, як проклала кордон просто у власному подвірʼї. – Молоко принесу – молоко з гімном, бо ж корови, а води нема. “А дайте попить молочка”, – просить один. Кажу, синок, воно з гімном. “Нічо, – каже, – війна ж”. Ну що, будь ласка, бери та пий! Один раз виходжу – бігають мої маленькі поросятка скрізь. Думаю, мабуть, стіну відірвало, коли вони вночі зайшли. “Так, – кричу, – синок, твою мать! Не бачиш, поросята бігають! Зима, холодно!” Автомати покидали, прибігли допомагати, тому шо я ну дуже сварилася!”
“В неї була місія, в неї є дві людини, яких вона мала забезпечити всім, – коментує відважність пані Ніни Олексій Павлійчук, тренер з особистої безпеки. – Людина, яка має ціль, має і велику відповідальність. Вона не перший рік цим займається, плюс вона військова, медик, і все це накладає певні патерни на її поведінку”.
Кожен день під загрозою гартував сталевий характер Ніни Макаренко. І саме ця сталь врятувала тих, хто не міг про себе подбати. Чи це не історія кожного українця?
“Весь час вибухи оці… Страшно, ой страшно! А шо робити, корови-то не напоєні, вони ж мукають! А свиням водички треба, а грубку затопити, бо світла ж нема?! Стояли балони газові в кухні, де я готую, я все думала, от вибухнуть! Тільки вийшла звідти – стіну вирвало, вікна повилітали, решітки порозривало… А якось 23-го березня летіло все просто в дім. Уламок влетів, мене оглушило, нічого не чую, чоловік кричить… Я все боялась, щоб із ним нічого не трапилось… Брат і сусіди жили в будинку поруч. Я їх теж годувала, їсти приносила. Сніданок, обід і вечеря. Брата росіянці в підвал закинули, побили, ребра поламали, щелепу в трьох місцях…”
“Колишні військові часто мають таку особливість: в цивільних, звичайних, мирних умовах вони не відчувають себе повноцінно живими, – пояснює поведінку Ніни психологиня Олена Шершньова. – І коли ситуація з бойовими діями повторилася, можливо, Ніні було важливо знову відчувати себе живою. І тому вона діяла в цих екстремальних умовах, керована своїм адреналіном. Так вона йшла в якісь активні дії – хай це буде доїння корови чи діалог з окупантами”.
Безстрашність Ніни перед озброєними людьми заганяла окупантів у глухий кут. Вони повірили, що жінка має бойовий досвід: “Говорить, мені: “Мать, я тебя застрєлю!”. Налякав бабу голою дупою! Ну, стріляй! Розвернулася, йду. “Ми будєм уєзжать – тєбя с собой забєрьом!”. Забирай, кажу, тільки в свою машину посади інваліда, який на інсуліні, нехай помре в твоєму танку та засмердиться. А я сяду до молодших, – переказує свої відчайдушні діалоги з окупантами пані Ніна. – Кажу, служила на Далекому Сході, мені пох..ру, куди ти мене забереш! Бабушка учасник бойових дій! Вони такі: “Так єто ви?” – “Я!” – “А ви шо, воювали?” – “Воювала!” – “Ооо!..”
Ніна боролася з окупантами не лише грізним тоном та сваркою. Жінка стала справжньою диверсанткою в тилу ворога!
“Стоїть цей танк, а я кожен день вранці, в обід і ввечері біжу по воду, а то ж води немає. Якось вони понапивалися, чую, вогнише горить, пісні! Дивлюсь, а на танк поскладали оцинковані ящички, боєприпаси. То я швиденько собі накидала, а сумку піднять не можу! Таки побігла, в хату принесла. Чоловік каже: “Ти що, мать! А як рване?”. Я за ту сумку, на адреналіні біжу! Куди? Куди заховать? А, кроляча клітка! І тут вони мене бачать, я ручкою – “прівєт”! Якось раз вони виїхали – опа, від їхнього БТРа відвалився якийсь шматочок. Я за той шматочок, у відерце закинула! Ще якось від того БТРа дверцята відвалилися. Я за тачку, ті дверцята непідйомні в тачку, завезла в двір… А вони потім стоять і по дві години ремонтують оту свою техніку!”.
“Це спротив, це реальна партизанська війна, – захоплюється відважністю Ніни Олексій Павлійчук. – На цьому і базується спротив нації, на таких особистостях. Ця історія – так, це нехтування своєю безпекою задля вищої мети. І це не поодинокий випадок – ми нація така, вперта і активна”.
Як би важко не було, пані Ніна дочекалася своєї маленької перемоги: “26 березня, дякувати Господу, поїхали росіяни. Четверта ранку, 37-й день війни… 37 днів ми протрималися”.
Про пережите зараз нагадують ошмаття снарядів, потрощені стіни… і спогади. Але ніщо не зламає людину, яка має місію. Ніна тримає свій фронт обома руками!
“Головне – вікна поставили, тому що було дуже холодно, дах залатали плівочкою.
Та в нас цьогоріч був великий урожай, ми таки зібрали! Ми і на весну все посадили. Хазяйство завели більше. Авжеж, відбудовуємося та живемо далі, бо я на своїй, рідній українській землі!”
В Україні банки почали блокувати грошові перекази, котрі заробітчани переказують рідним