В полоні росіян досі перебувають сотні захисників “Азовсталі”. Окупанти тримають сталевих воїнів у своїх в’язницях і влаштовують над ними публічні судилища. Ця історія про одну із таких родин. Дружина Наталія чекає в Івано-Франківську на повернення свого чоловіка – вже 19 довгих місяців. Її чоловік в полоні. Те, що їй довелося пережити за цей час самій, просто не вкладається в голові.
«Восьмого березня. Це був останній день, коли я його побачила. Це була остання зустріч із ним», – розповідає Наталія, дружина полоненого військовослужбовця.
Відтоді, як Наталя востаннє бачила свого чоловіка Олексія наживо – минуло 19 довгих місяців. За цей час лише кілька коротких розмов по телефону та пару SMS-повідомлень…
Наталія, дружина полоненого військовослужбовця:
«Він попав в росію в полон. Зараз я лише можу писати туди листи. Я не знаю, чи він отримує їх, чи не отримує», – ділиться жінка.
Подружжя разом більше десяти років. Вона – лікар-генетик, він – нацгвардієць. Обоє успішні і закохані. Виховували доньку, мали власний дім, улюблену роботу в рідному Маріуполі. Але 24 лютого їхнє життя перевернулося… І стало схожим на сценарій фільму жахів…
«Моє життя зруйнував хтось, який руській мір… в мене забрали мою країну, мою родину», – не стримує тремору в голосі Наталія.
В Маріуполі вони жили в мікрорайоні Східний – саме його росіяни почали першим масовано обстрілювати. Чоловік одразу став на захист країни. Наталія разом із донькою та батьками переїхала подалі від лінії вогню – в їхній другий будинок в центральній частині міста.
«Чоловік до нас приїжджав десь до початку березня. Він через день-два з хлопцями, коли виконували якісь завдання, заїжджав до нас. А потім вже 4 березня почалось жахіття. Почалися потужні обстріли. 24/7 просто “Гради” летіли», – згадує дружина військовослужбовця.
У Маріуполі зникло світло, газ, вода і тепло… У всіх магазинах теж стало пусто. Наталя пригадує, як з харчами й питною водою їм та їхнім сусідам допомагав її чоловік з побратимами.
Востаннє чоловік забіг на кілька хвилин 8 березня.
«Він приїхав із пораненим побратимом, привезли нам воду, їжу, привіз квіти.. мені з донькою. Поздоровив з 8 березня», – розповідає про останню зустріч Наталя.
Де Олексій узяв живі квіти, коли в місті вже на кожному кроці лунали вибухи і не працював жоден магазин, Наталя й досі не знає. Але каже, що це її анітрохи не здивувало. Адже її чоловік – романтик.
«Він мужній дуже і сміливий, і водночас ніжний і турботливий дуже», – розповідає про чоловіка Наталя.
Олексій разом із сотнями українських захисників героїчно тримав оборону “Азовсталі”. Жити ж в самому Маріуполі з кожним днем ставало дедалі важче. Обстріли не стихали ні вдень, ні вночі. Одна з ракет влучила і в будинок Наталі. Вона з донькою саме перебувала в підвалі. Відкопали їх лише за кілька тижнів.
«Нас не могли відкопати, бо постійно стріляли. Тато готував на вулиці якусь їжу. І там в домі була труба, через яку кисень проходив. Він вибив там решітку і щось нам пропихував туди, коли була можливість. Це була навіть не пауза у житті. Я думала, що це все», – згадує жахливі дні перебування в засипаному підвалі жінка.
Коли Наталя вибралась нарешті на поверхню на неї чекав черговий шок. Жінка не впізнала рідне місто. Замість будинків виднілися руїни. А вулиці встеляли гори трупів.
«Все в диму. Повітря пахло кров’ю, димом і криками. Саме страшне на той момент – на нашій вулиці вже стояли російські танки», – пригадує дружина захисника.
Сусіди, яким її чоловік раніше приносив їжу та воду, і здали її окупантам.
«Коли прийшли росіяни, вони показали на нашу родину і сказали, що ми – родина військового. Вночі прийшло п’ятеро людей кавказької національності і почали мене бити. Бити автоматами. Дуже сильно. Їм була потрібна інформація за наших військових. За “Азовсталь”. За все, що там відбувається», – розповідає про зустріч з окупантами жінка.
Загарбники зламали Наталі кілька ребер, пошкодили хребет. Від неминучої смерті її врятував обстріл. Жінка вирішила негайно тікати з міста на машині, яка дивом вціліла, – єдина з усього її майна. Відвезти в Бердянськ погодився сусід, але за умови, що поїде і його родина. Відтак, батькам Наталі місця не вистачило. Вони залишилися в Маріуполі.
«І я вірю людині, що вона повернеться і забере батьків. А він не повернувся і не забрав. Це мій сусід. Він забрав авто, тобто те, що в мене залишилось, забрав останнє», – каже жінка.
Наталя пригадує: в той момент була розбита, не знала, як жити далі. Та все змінив один дзвінок. Телефонував коханий, якого, як вона думала, вже немає серед живих.
«Він дзвонить і плаче, як мала дитина. І каже: «Я думав, що ви загинули». А я йому кажу: «Я думала, що тебе вже нема». Він казав виїжджайте, убігайте, я вас знайду, де б ви не були. Я знайду – покидай окуповане місце. Забирай малу і тікайте», – пригадує розмову з чоловіком Наталя.
І вона поїхала… Спершу в Запоріжжя, а звідти в Європу. Але її душа, каже Наталя, залишилася в Маріуполі – разом з батьками і чоловіком.
«Чоловік був в “Азовсталі”. Для того, аби зв’язатися зі мною, йому потрібно було бігти по території “Азовсталі” 2-3 кілометри. Вони бігли під снайперівськими обстрілами, аби дістатися якогось зв’язку і написати якесь SMS? або хоча б слово встигнути сказати на камеру і хоч якось побачити мене і дитину», – згадує своє спілкування з чоловіком Наталя.
Жінка з болем спостерігала через екран телефону, як змінюється її Олексій. Він дуже схуд. Мав поранення та контузію. Однак ніколи не скаржився, пригадує жінка. У всіх своїх повідомленням писав лише про те, наскільки сильно її любить.
«Привіт, моя рідненька, кохана. Як твої справи? Як здоров’я? Я дуже сильно сумую за тобою і донечкою. Живу тільки вами. Чекаю того часу, коли ми будемо знову разом. Дуже на це сподіваюсь, і сподіваюсь, ти мене й досі любиш так сильно, як я тебе», – одне з повідомлень захисника до родини.
В середині травня Олексій разом із іншими захисниками здався у полон. Два місяці від нього не було жодної звістки.
«Ти просто сидиш і ридаєш. А потім приходить такий момент, коли мені не хотілось жити. Реально не хотілось. І вночі, коли я собі вже щось там надумала, приходить SMS в 3 годині ночі: “Я живий, я здоровий, зі мною все гаразд”, – пригадує Наталя.
Олексій повідомив, що перебуває в Оленівці. І відтоді раз на кілька тижнів надсилав Наталі повідомлення.
«Він завжди писав про своє кохання. Завжди писав про кохання. Він боявся, що я його не дочекаюся. Він дуже боявся. Він писав не про війну, писав: я витримаю все, але я ніколи не витримаю, якщо ти мене не дочекаєшся», – розповідає про переписку з чоловіком Наталя.
Останнє повідомлення від Олексія прийшло торік, наприкінці серпня. Він привітав дружину з річницею вінчання. Й від того часу – жодної звістки. Разом із сотнями українських захисників з “Азовсталі” у вересні його вивезли в росію. В тамтешніх в’язницях воїн і досі.
«Я знаю, де він знаходиться. І зі слів людей, які виходили із полону, знаю в яких умовах, в якому стані він знаходиться. Але нічого не можу зробити. Останній раз в квітні 2023-го року вийшов чоловік, який був з ним, і надав мені інформацію про його стан», – розповідає Наталя крихти інформації, які їй вдалося зібрати про чоловіка в полоні окупантів.
Наталя каже: все, що вона може – це писати коханому листи, і сподіватися, що він якнайшвидше потрапить до списку на обмін полоненими.
«Сталевих героїв понад 2 тисячі, а з Маріуполя військових більше 4 тисяч, а “Азовсталь” – це більше 2 тисяч полонених. Тримає надія на те, що задзвонить телефон – і я почую голос чоловіка. Тримає тільки кохання», – ділиться жінка.
А от голос батька Наталя вже не сподівається почути. Він помер в окупації. А маму вивезти з Маріуполя немає жодної можливості.
Наталя ж з дочкою навесні повернулася з-за кордону в Україну.
«Мала після цих всіх випробувань 5 місяців не розмовляла взагалі. Потім потрішки начала. І перші її слова були – “Мама, поїхали додому”. Я кажу: “У нас нема дому, куди їхати”. Вона каже: «Поїхали в Україну». Ми просто на карті на закриті очі показали пальцем і попали в Івано-Франківськ», – згадує момент, як вирішила приїхати на Прикарпаття Наталя.
Нині обоє обживаються у новому місті. Наталя працює онлайн, донька – вчиться. Після повернення чоловіка з полону, планують залишитися в Івано-Франківську. В Маріуполь, каже жінка, вона не повернеться навіть після його звільнення від окупантів.
«Я дуже розчарувалася в людях, які зрадили. Люди, яких ти знав більшу частину свого життя. Як би я не любила море і своє місто. Маріуполь для мене може бути колись – після деокупації. Знайти могилу тата, бо я навіть не знаю, де його поховали. Я хочу принести велику шану тим, хто там загинув. Але Маріуполь – це великий цвинтар, розумієте. Це кладовище, і це просто місто пам’яті повинно бути. Але жити я там не хочу», – додає Наталя.
Короткі факти про все на світі, які перетворять вас на ходячу Вікіпедію