Надмірний контроль: що це таке і як його подолати

У десятий раз перевірити, чи вимкнена праска та плита. Переконатися, що дочка взяла в школу костюм для виступу. Нагадати чоловікові заплатити за квартиру. Попросити секретаря обдзвонити колег, щоб прислали графіки відпусток… Але краще зробити це самій, так надійніше.

Звідки береться в нас потреба все контролювати? Вона викликана страхом, вважає сімейний психотерапевт Наталія Щукіна.

Що таке страх?

Страх – почуття, яке зазвичай пробуджується в нас, коли з’являється реальна загроза життю і здоров’ю.

«Якщо ж ми намагаємося щось, або когось контролювати, коли нічого не загрожує, значить, страх живе в нас постійно, незалежно від конкретного приводу, створюючи тривожний фон», – говорить Наталія Щукіна. Хоча тривога сама по собі природна, зауважує психотерапевт: «Ми з нею народжуємося. Це та енергія, яка спонукає нас озиратися, просуваючись вперед. Як тварина, вирушаючи на полювання, принюхується, прислухається, озирається…»

Ми притримуємо сумку в метро, дивимося по сторонах, переходячи дорогу, – ці навички контролю аж ніяк не зайві. Однак підвищений рівень тривоги, при якому ми намагаємося встежити за всім і керувати навіть тим, що роблять інші, заважає нам жити.

Аерофобія часто виникає саме у тих, хто звик за все відповідати

«У цьому випадку спілкування з близькими перетворюється в нескінченний потік невдоволення, претензій, вказівок на те, що вони не відповідають нашим очікуванням, – пояснює психотерапевт Ольга Гонжал. – Інший варіант контролю – коли хтось тримає в узді почуття, не дозволяє собі ніяких спонтанних проявів. Це робить його підкреслено незалежним і недосяжним для близького контакту. Йому стає важко розуміти інших і співчувати їм».

Ті з нас, у кого підвищений рівень тривоги, намагаються передбачати події, які можуть і не відбутися, витрачаючи на це занадто багато сил. Але найважче для них – зіткнутися з ситуацією, на яку вони не можуть вплинути. Їм, наприклад, страшно літати в літаках. Часто аерофобія виникає саме у тих, хто звик за все відповідати.

Родом з дитинства

Як вважають фахівці, причини підвищеної тривожності виявляються в дитинстві. «Я б навіть сказала, в перинатальному періоді, – уточнює Наталія Щукіна. – Якщо майбутня мати переживала сильні стреси, це не може не позначитися на дитині. Він наковтається отруєних тривогою навколоплідних вод і з’явиться на світ з установкою «світ суворий і несправедливий».

Ситуація погіршиться, якщо в майбутньому дитина не зможе спиратися на любов та підтримку близьких, – в результаті у неї не складеться базова довіра до світу. Але і гіперопіка не вихід. «Якщо турботи і уваги в житті дитини занадто багато, її довіра до світу буде надмірною, – підкреслює психотерапевт. – Дитина стане наївним дорослим, який і думки не допускає, що хтось може зробити йому погано. Коли вона опиниться в ситуації, що травмує, їй не буде на що спертися. У неї просто немає досвіду! І з високою вірогідністю у неї виникне невроз, який змусить контролювати абсолютно все – себе, близьких, погоду, природу»

Наші тривоги підігріваються думками про те, що світ агресивний і небезпечний.

«Це правда, але не до такої міри, як видається тривожній людині, – зауважує Ольга Гонжал. – Тому має сенс досліджувати травматичний досвід і прийняти той факт, що лякаючий світ може представлятися маленькій людині. Від відчаю і безпорадності дитина має право бачити світ таким: він великий, ним правлять дорослі, а я безсилий що-небудь змінити. Але так ви зараз безпорадні й безсилі?»

Допоможи собі сам

Наскільки легко навчитися довіряти собі й іншим? Це залежить від того, яке сильне в нас прагнення до контролю. Крайня ступінь приймає вигляд обсесивно-компульсивного розладу: страждаюча нею особа виконує дії в заданій послідовності, наприклад, по три рази миє руки з милом. Або багаторазово перевіряє: чи вимкнене світло? а газ? точно вимкнений? У цьому випадку без допомоги фахівця не обійтися. Складно впоратися самостійно і з панічними атаками, які також можуть бути наслідком бажання все контролювати.

В інших випадках можна спробувати допомогти собі самим. Головне тут – виявити, що це ми запускаємо процес: чим більше ми тривожимося, тим сильніше намагаємося контролювати інших людей, світ. Вони чинять опір, ми розширюємо набір маніпуляцій… в результаті – стрес, перевантаження і розгубленість перед життям.

Відповідайте собі на питання, чи допомагає вам надконтроль або заважає, радить Ольга Гонжал. Запишіть всі плюси і мінуси такої поведінки. Наступне завдання – зрозуміти походження ваших переконань. Звідки вони? Це установка батьків? Чи того середовища, в якому ви були? Нарешті, спробуйте виконати процедуру відчуження. Для цього додайте у внутрішній діалог ще один голос, скажіть собі: «Стоп. Я знаю, що моє прагнення все контролювати виникло під впливом певних людей і обставин. Але ця звичка мені не дуже допомагає, можу без неї обійтися». Ця репліка допоможе провести межу між своїм дорослим внутрішнім «Я» і дитячими переконаннями.

Пора на свободу

Можна звільнити себе від пристрасті до контролю, якщо прийняти той факт, що все, що з нами відбувається, відбувається тут і зараз і, можливо, більше не повториться. Адже і почувши «Я люблю тебе», навряд чи ми насамперед думаємо, повторить співрозмовник ці слова через десять років. Ми йдемо на ризик, даючи свободу собі і іншому. Але лише свобода дозволяє насолоджуватися миттю і переживати повноту буття.

«Контролювати – значить несвідомо бажати зробити світ статичним, розфарбованим однією фарбою, мертвим, – зауважує Наталія Щукіна. – Тому що живе – яскраве, кольорове, воно рухається, розвивається, змінюється. Запитайте себе: чи хочете ви жити в мертвому світі? Чи хочете ви самі бути мертвим? Якщо ні, залиште світу право бути живим і будьте готові кожен день зустрічатися з тими подарунками та сюрпризами, які він вам підносить».

А психотерапевт Олена Перова пропонує брати приклад з водіїв, які їздять на далекі відстані: «Вони не напружені, однак у них чітко працює увага. Дивлячись на дорогу прямо перед собою, вони вловлюють також і те, що відбувається на периферії. І якщо потрібно, можуть швидко на це відреагувати. Це стан вільно розподіленої уваги, до якої нам варто прагнути». У цьому стані ми усвідомлені і уважні, але не напружені і готові відповідати на виклики реальності.

Вибір свого маршруту

Ми рухаємося вперед, незважаючи ні на що. Чим важче, тим наполегливіше. Між тим опір, зовнішній і внутрішній, може бути ознакою того, що ми наполегливо йдемо не туди, де насправді варто було б опинитися. Історія від першої особи з коментарем психотерапевта.

«Часом ми не віддаємо собі звіту, що напрямок, якого ми наполегливо дотримуємося, задано іншими – батьками, суспільством», – зазначає психотерапевт Олена Перова. Нам страшно відхилитися від заданого маршруту, порушити правила, стати не такими, як від нас чекають. По суті, титанічні зусилля спрямовані на те, щоб жити не своїм життям.

Затиснуті в рамки, які ми самі ж і створили, ми багато чого не помічаємо в собі і навколо себе.

«А якщо цей контроль послабити, відійти від магістральної дороги на якісь бічні стежки і впустити в життя щось нове, що не закладено в цю програму, нам можуть відкритися інші сторони, можуть з’явитися якісь інші люди поруч, і ми дізнаємося про себе і світ щось раніше невідоме, але цінне», – додає Олена Перова.

Все проходить і приходить

Заспокоєння тіла і духу, перебудова відносин з дійсністю в бік більшого прийняття відкривають нам спосіб життя, в якому є місце цікавості і творчому піднесенню. Допомогти в цьому може практика медитації.

«Вона пропонує інший погляд на події, – пояснює гештальт-терапевт Олена Павлюченко. – Я приймаю те, що зі мною відбувається, дозволяю цьому бути і відпускаю це. Я не намагаюся не думати, але я не захоплена думками. Дозволяю всім процесам, але не зливаюся з ними. Даю право життю текти так, як воно тече».

Можливо, вислів «відпустити контроль», спрощене поганим керівництвом по особистісному зростанню, варто замінити на «довіритися життю». У цій довірі немає нічого спільного з приреченістю.

«Навпаки, це теперішнє зобов’язання, яке ми беремо на себе, – підкреслює Олена Павлюченко. – Ми перестаємо жити в умовному способі і припущеннях про те, що могло б статися або стати краще, і замість цього долаємо страхи, щоб прийняти дійсність і жити з тим, що нам дано, навіть якщо це недосконале або складно. Зіткнувшись з труднощами, ми рідше вдаємося до заперечення». Ми знаємо, що все проходить і… все приходить. Включаючи те, чого ми не очікуємо і на що навіть не сподіваємося.

Знайти і знешкодити

Щоб відключити команди нашого внутрішнього контролера, треба спочатку усвідомити, як він керує нами. Розібратися допоможуть вправи, які пропонує американський психотерапевт Томас Троуб у своїй книзі «За межі страху».

1. Розпізнавання контролю. Розгляньте різні сторони життя: гроші і виживання, відносини, інтим і їжу – і зауважте, як ви контролюєте в цих областях себе та інших. Зауважте, якого роду страхи ховаються за вашими стратегіями.
2. Спостереження за занепокоєнням. Відзначайте протягом дня кожен момент, коли ви втрачаєте спокій. Запитуйте себе: «Що змушує мене турбуватися?», «Що особливого хтось сказав чи не сказав, зробив або не зробив, що створило цей неспокій?». Або: «Яка ситуація і що саме в ній викликало у мене занепокоєння?»
3. Розпізнавання своїх реакцій. Потім відзначте, як ви реагували на це занепокоєння. Що ви зробили або не зробили? Як ви спробували змінити ситуацію, іншого або на себе?
4. Розпізнавання реакцій інших людей. Зауважте емоційну реакцію іншої людини. Це може бути гнів, віддалення, боротьба… Які почуття виникають у вас у відповідь на цю емоцію? Чи отримуєте ви від іншого те, що хотіли?
5. Розпізнавання ран. Подумайте, які внутрішні рани ховаються за вашою реакцією. Яким чином вони змушують вас відчувати себе відкинутим, переляканим, приголомшеним або недовірливим?
6. Спостереження за сценарієм. Зауважте, наскільки вам знаком механізм «подразник – реакція», повторювалося це в минулому? Може бути, ви навіть зможете відстежити його до самого дитинства